Захмелілий промінь до ран б’ється грудьми в холодне скло. Дзюркіт його гарячої крові, що струйкою ллється по шибці, будить тебе, і ти поволі повертаєшся до буденної реальності.

Об’їздивши незмірний Всесвіт, ти починаєш розуміти, що Львівський вокзал був лише ефемерним витвором твоєї сірої речовини. І чисті вагони потягу, і звалища бетонних шпал, і залізні колеса, а на обличчі – порох століть – це все лиш сон. Свідомість поволі кристалізується в крихти світла, і старий бувалий наплічник біля ліжка здається тобі таким рідним та близьким, що ти не можеш розлучатись з ним сьогодні. Ти ховаєш свої канапки і термос з кавою у пузатий клунок – і в дорогу.

Вже останні листя зашмальцованих міських кущів помахали тобі услід, а ти все йдеш по сірому камінні, не відчуваючи ні часу, ні простору, ні космосу, навіть серце б’ється на диво м’яко та спокійно; ти вслухаєшся і чуєш, як кров твоя пливе, несучи спраглим органам, клітинам часточки енергії, життя, часточки тебе – о-два, кисень.

На обрії з’явились перші шпилі скель – ще годинку, і ти ступиш на гірську стежину. Хай зарості ожини обдирають твої ноги, почуття настільки притуплені, що бачиш лише кору дерев, листя, птахів, гриби, болото, вересень, вітер, а у вухах – музика неба.

Тобі здається, що грайлива хмарка от-от впаде на голову, і справді, несподіваний дощ може перетворити твою вилазку у викручування мокрої сорочки та штанів, але бачиш вхід до печери.

Перші важкі краплини вже встигли змочити тобі п’яти, але ще крок – і ти в захистку, тут темно, тепло і вогко. Як бувалий турист ти дістаєш електричного ліхтарика, і невдовзі твоїм очам відкривається вся велич навколо. Ти легко торкаєшся рукою стіни – вона холодна, шарпата і брудна, ліхтарик висвітлює на твоїх пальцях віковічну пилюку. Могутні склепи несподівано зводяться докупи, створюючи ілюзію невеликого проходу, а дивна атмосфера, повна відсутність звуків складають враження, що спиш. Ти тепер не чуєш дощу, ти йдеш, зачарований побаченим вглиб проходу – це вже не подорож, це феєрія, свято, День міста, Новий Рік, шум шампанського в келихах, і ти, оп’янілий від цього всього, пливеш диво-казкою далі і далі…

Батарейки вже не здатні підтримувати світло у твоєму ліхтарику. Він поступово тьмяніє, і ти дуже жалкуєш, що до виходу тепер так далеко. Притухле світло вже не може пробити оточуючу темряву, і ти – в центрі Європи – опиняєшся загубленим серед цих стін, стель, крапель, бактерій. Але минає час і твій зір поступово пристосовується до оточення, ти починаєш бачити контури стін, ти вже бачиш кожну нерівність на їх поверхні, погляд проникає вглиб і вглиб, у кожну молекулу, атом, ядро, все навколо рухається, кружляє, шумить, буркотливе шумовиння проникає у барабанні перетинки вух, голова йде обертом… Раптовий камінь під ногами – і ти, кандидат наук, доцент університету – ти просто лопух – ти падаєш, наче простий смертний.

Підлога розверзається під вагою твого тіла, а внизу – безодня, пітьма, там – НІЩО. Дикий вакуум охоплює тебе своїми щупальцями, тягне вниз, вниз, вниз, і ти вже не відчуваєш положення свого тіла, бо твій вестибулярний апарат геть пошкоджений; кров пульсує, вона прагне вирватись з тіла назавжди. Ти збільшуєш швидкість, ти вже можеш обігнати Боїнга – і це ще не межа. Але раптом очі прощупують у можливому місці твого приземлення твердиню. Ти мудрий, ти знаєш, що там камінь, удар, там твоя могила, але твої руки не крила, ти не можеш підлетіти, не можеш зависнути у повітрі, неначе птах.

Нищівний удар був неминучим, і ти тепер вже остаточно прокидаєшся, у рідній квартирі, на власній підлозі. Денне світло ледве пробиває тьмяну від алкогольних випарів атмосферу кімнати, а старий наплічник поруч раптово стає тобі таким чужим…

Ю.М. Всі збіги випадкові, тобто вигадані.

Автор статті: Jorgen.