Традиція демократії – історично сформована норма українського народу - Блог про Львів

Традиція демократії – історично сформована норма українського народу

Традиція демократії – історично сформована норма українського народу

Політичне сьогодення в Україні з часу проголошення її незалежності декларується як вільне для особи та демократичне у виборі. Демократія, насправді, є досить моральною і гуманною формою правління. Громадянин проголошується понад усе. Громадянин має право на свободу слова, зборів, віросповідання, участі в управлінні державою.

Український народ був одним з перших у європейській історії, що демонстрував бажання жити у незалежному суспільстві. Ще за княжо-монархічних часів з нединастичної верхівки формувалися дорадчі органи – боярські ради. У київському князівстві періоду роздробленості такий орган управління як віче міг навіть обирати князя.

За часів підписання Люблінської унії (Створення Речі Посполитої, куди увійшли усі українську землі) саме українська знать провела пункти про феодальну рівність (скасувавши принцип феодальної драбини) та виборність королів.

Козацька доба стала першим європейським прикладом існування демократичного суспільства в оточенні монархічних країн. У середині ХІХ століття українська інтелігенція Кирило-Мефодіївського братства декларувала потребу створення слов’янської конфедерації рівних на чолі із президентом.

Навіть такі державні утворення як УНР і ЗУНР впали під ударами сильних держав-сусідів (Поляків та більшовиків) через свій «добрий» демократизм як у внутрішньому управлінні, так і в зовнішних відносинах.

Зрозуміло, що демократії важко протистояти тоталітаризму. Тому майже все ХХ століття для волелюбних українців було важким.

Також читайте:   Паспорт як Фігаро

Питання в іншому. Чому волелюбний народ на великих проміжках часу не міг вибороти незалежність. Скоріше за все – через історично сформований внутрішній неагресивний спосіб стосунків із агрессором.

Дуже важко, напевно, це стверджувати свідомому українцеві. Багато хто, таку думку може сприйняти за образу.

Але дивуєшся, чому українці не піднялися на збройну боротьбу у 1932-1933 роках. Чому не додусили сталінізм у післявоєнний період, жевріли в часи «застою». У добу розпаду СРСР віддали владу неукраїнським за духом політикам.

Усе таки українці не такі вже і безпорадні. Насправді були такі політичні та соціально-економічні умови, проти яких вони були безсильними. Особливу роль відіграв, також, зовнішньо-політичний фактор. Світові цивілізовані країни настільки «подружилися» із соцтабором, що підтримувати українську підневільну націю їм просто не хотілося. Як не дивно, цей зовнішній фактор відіграв визначальну роль при спробах боротьби за українську державність.

На сучасному етапі українці не втратили, за своєю внутрішньою суттю, демократичності й толерантності. Українці є нацією, що проголосила свою державність. Тому наростаючі тоталітарні потуги окремих політичних сил в Україні є безперспективними, як такі , що не мають під собою ніякого історичного та притаманного для українців підгрунтя.

Автор статті: zars.



Також раджу прочитати:

Написати коментар

Ваш email не публікуватиметься.


*