Сьогодні надворі 18 серпня, понеділок, а це означає, що продовжує свою роботу блог Воробуса.

Знаю, після вихідних важко працювати, але таке вже життя, що без роботи не проживеш. Воробус теж прокинувся втомленим, тому подумую чи то і надалі не відпочивати. Відпустка на носі. 🙂

Про що будемо говорити сьогодні? Відповідаю, чергову публікацію надіслав нам вельмишановний пан – Омелько Косопизд.

Давненько його не було чути в інтернет-житті.

Тому, далі йому слово…

Добрий деньок читачі блогу Воробуса. Як розповідав вже у попередніх публікаціях автор ресурсу – Ігор Воробус, Омелько останнім часом вештається по генделиках і ласує там оковитою, пивом та іншими психотропними напоями.

Так, а що поробиш – це життя.

Багато мав запрошень то як не день народження, то весілля, то день архітектора тощо.

Звісно що на таких забавах наливають і не сприймають відмов. А я що зануда якась чи що тому і зранку змушений був бігати за “пивчанським” в магазин бо зранку голова гуділа.

Але, є і позитивні моменти. На весіллі у брата я познайомився з сестрою молодої, яку звати Оксана і як потім виявилось, вона дуже гарно співає пісень. Я почав її підколювати чи може вона заспівати Джамалу – «Ой верше, мій верше», на що вона відповіла – без питань.

Списавшись з нею в соц.мережах, як виявилось вона ще й пише чудові вірші.

Омелько ще й “шутканув” що вірші нагадали йому Іздрика. То ж хотів би поділитись з читачами блогу цим віршем. Попросив би не критикувати, бо друкується поезія в перший раз і після критики людина може сприйняти все це близько до серця і перестати писати.

Далі віршик Оксани:

Залишилась наодинці. Наодинці із собою. Я, я і те, що зі мною – голос, думка, речі. На обличчі квітневий присмерк. Холодно. Вітряно. Сухо. Відчуття обпалого листя ще з осені, якому нема куди дітись.

Заблуканий непроханий гість в проваллі вкритому вишневим квітом. Відчуття хмари в пошуках місця, диму, що не знає дотику, запаху позбавленого тіла. Присмак перших недостиглих ягід, дрібних куль у горлі, гіркого соку.

Легені повні повітря квітневого вітру, в кишені осінні каштани, коричневі краплі надії. Сиро. Сіро. Сумно. Хтось тримає тебе за руку із відстані, бо ще існуєш. Дивуєшся, бо ще існуєш. Крок за кроком віддаляєшся від себе, ховаєшся в собі. В тобі нема тебе й ніщо не є для тебе. Так треба.

Автор статті: Омелян Косопизд.