Футбол, футболом, а тепер трохи про неприємну тему. Точніше про сумне.

І таке у мене трапляється…

Нещодавно вашого автора сколихнула неприємна звістка про смерть хорошого друга з яким Воробус колегував дуже давно і знав що я про нього, що він про мене фактично все.

Це була людина з якою можна було порадитися, поговорити що мене турбує, що веселить і так далі.

На жаль, кожній людині у цьому світі відведено Богом певну кількість років життя. Хтось вмирає молодим, хтось старшим. Ніколи не знаєш що тебе очікує завтра.

Тому, завжди казав, кажу і буду казати, що жити треба сьогоднішнім днем і все робити для того, щоб день запам’ятався.

Ця публікація – це не просто стаття, а свого роду крик душі, яка, сподіваюся, допоможе мені хоч трохи оговтатися від неприємних новин.

Так от, трошки пофілософствуємо. От живе людина на Землі, вона буває злою, свариться з іншими їй подібними, потім мириться.

Думаю так собі, що це банально є нічим у порівнянні із нашим життям. От як можна пояснити що приходиш ти додому, дивишся на вікно, а там звичного світла і голосу нема із словами: «Як справи, Ігор? Що новенького?»

Цінуймо просто людей поки вони ще є з нами, адже не все так погано у нашому житті.

Так, є війна на Сході, є велика кількість рагулів, неадекватів, яких треба вчитися сприймати з інертністю. Рагуль він і в Африці рагуль, а добрі люди якщо і є, то їх чомусь так швидко забирає Бог.

Сидить Ігор Воробус от зараз і згадує своє дитинство, людей з якими ріс, з ким бачився.

Бувало й таке що на когось ображався, але всі добре розуміли що це миттєвості, бо я ніколи нікому зла не бажав і за мить просив пробачення.

Скільки їх вже нема з нами… Сумно…

Колись мені один старший пан сказав хороші слова, які пам’ятатиму, мабуть, поки житиму. Далі цитую: «Запам’ятай собі, що якими би старші люди не були їх треба слухати, бо вони життя прожили і на відміну від твоїх ровесників намагалися навчити тебе чомусь корисному».

Спершу я посміхався та згодом і зараз розумію, що слова правдиві.

Найбільше Воробуса пригнічує те, що з кожними роками тебе покидають близькі люди, родичі. До них ти вже звик, з ними спілкувався…

Якась пустота в голові….

Розумію, що цих людей ніколи назад не повернеш і з роками тобі прийдеться творити свою історію. На місці цих людей розказувати молодому поколінню про їхніх попередників.

Життя одним словом..

Цінуйте людей поки вони є, бо завтра їх вже може не стати. «Живий» приклад – маршрутка №47а в яку вчора стріляли.

Йде людина з дому і не знати чи повернеться…

«Ніколи не нав’язуйте своє добро, просто покажіть його, а кому треба візьме його».

Автор статті: Vorobus.