Я знову тут, здалось що я пропав чи мене не стало. Але я є, ніби живий і такий самий як був, не перестаю казати фразу – « я знову пишу». Які б не були події, щоб не ставалось в моєму житті – я завжди продовжую писати.

Це ніби той початок усього в мені, який дозволяє задуматись, прийняти правильні рішення та продовжити свій життєвий шлях.
І ось, я знову повернувся до того, що продовжую писати, бо просто прагну викласти думки на папір.

Згадую один ранок. Тоді я не спав всю ніч, я просто не міг заснути, в голову лізли різні думки. Не сказав би що я думав про щось конкретне, але від того що приходило в голову заснути не міг…

Так і пройшла ніч. Потім я вийшов на вулицю, сів перед під’їздом і знову, наче божевільний дивився у небо. Коли сонце почало сходити мені раптово захотілось чогось затишного, майже рідного, загалом важко було зрозуміти чого я хотів, але без цього я почував себе не надто добре. З дивними відчуттями я зустрів світанок. Я не знаю скільки часу я просидів, але подивившись на годинник я помітив, що вже шоста ранку.

Я продовжував сидіти, дивитись у небо. А моє дивне відчуття, мій дивний настрій, не покидали мене. Раптом я зрозумів, що дуже хочу з кимось поговорити. Я хочу розказати про все що я відчуваю, і про те, як мені набридло вдавати що все добре… Але разом з цим бажанням прийшло розуміння того, що мені немає кому подзвонити…

Я не міг повірити, як же це так – я, людина які завжди легко найти мову з будь ким, немає кому подзвонити. І чорт забирай, це було важко, важко сприймати факт того що я сам, хоч і маю з ким спілкуватись. Хоч і є в мене коло друзів, але нема кому подзвонити в шостій ранку і розказати те що відчуваю… А говорити хотілось, я просто дістав телефон, увімкнув диктофон і просто почав говорити.

Мені здавалось що я просто несамовито-божевільний та дурний. Але я говорив, я вдихав ранкове повітря і говорив у диктофон, але ніби спілкувався з собою. Мої ноги були вкриті ранковою росою, а по тілу пробігав ледь помітний холод. Я сидів і говорив, а диктофон все записував… Врешті решт я закінчив говорити, мені стало легше… На той момент я не знав, як на довго… І я просто продовжив проживати дні.. А моя розмова з собою збережена назавжди…

А зараз вечір, вечір після робочого дня. Мене нічого не хвилює. Я бачу зорі. Бачу темне небо.

Я розумію, що мені чудово, мені добре і я радий цьому стану… Я радий що щось написав, це схоже на розмову «ні про що», але як вже є. Мене все зараз влаштовує, єдине чого я боюсь…

Що одного ранку я знову зрозумію та відчую, що немає з ким поговорити в шостій ранку…

Та зараз нічого про це думати – Я вийду на вулицю і подивлюсь у небо, спитаю багато речей. І буду просити, щоб не було у мене відчуття, як в шостій ранку.

Автор статті: Yar_Ik.