Абсолютно об’єктивним і правильним є твердження про те, що студентські роки є най-найкращі у житті людини. Ще склалося так, що студентство є (а може було…) найбільш політично активною соціальною верствою суспільства. При чому не тільки в Україні, але й у світі.

Вперше в українській історії студенти найбільш потужно продемонстрували свою політичну позицію під час європейської „Весни народів” 1848 року. Тоді під час демократичної революції в Австро-Угорщині львівські студенти вийшли на барикади підтримуючи суспільні вимоги обмеження влади імператора Габсбурга, скасування панщини та введення виборчого права. Правда під час тодішніх студентських заворушень у Львові постраждала тільки одна будівля – студіки спалили свій університет…

Десь на початку ХХ століття студентам не сподобалися дії Львівського магістрату і вони вночі викрали зпід стін ратуші кам’яного лева. Занесли (до нині не зрозуміло яким чином) вони той символ міста аж на Високий замок. Залишки тої оббитої фігури царя звірів зберігаються там до нині.

Українські студенти завжди були опорою для національно-визвольного руху. Від формування легіону Січових Стрільців чи «спартанської» групи бою під Крутами до активної участі у лавах УПА чи підпільних організацій дисидентів радянського періоду другої половини ХХ століття.

Останнім політично-свідомим та емоційно-піднесеним виплеском студентської активності був „майдан-2004”. Саме вони придумали оригінально просте й дієве: „Разом нас багато – нас не подолати!”

А далі усе змінилося. Безгрошів’я і політичні розчарування усього суспільства передались і „моторам” революцій. На більшості мітингів, що проводять різні політсили, можна побачити студентів-тримачів партійних прапорів на вудках, які трохи нудяться (або слухають метал у навушники) і з нетерпінням (поглядаючи на годинники) чекають завершення „акцій” щоб після отримати „зарплату” за відстояне.

На політичних майданчиках нашого міста можна спостерігати як у розміщених поряд будках непримиренних ворогів з виборчих перегонів студійки-„волонтери” мирно собі травлять анекдоти, бігають від палатки до палатки пити каву-чай чи з’їсти печеньку. А із завершенням «робочого дня» (в одну й туж годину) згортають агітацію і йдуть по своїх штабах за винагородою.

Ой, якби хотілося, щоб такі явища у поведінці студентів були дуже тимчасовими. Адже ми їх втрачаємо. Їх – які мають бути рушієм прогресу, елітою нації, «мотором» суспільного позитиву.