Доброго вечора, говорить і не показує автор ресурсу – Воробай.

Сподіваюся сьогодні порадував вас, читачі блогу, цікавими публікаціями. Але, ще не вечір, тому блог ще раз оновиться. Щось у мене є бажання ще щось написати.

Тема буде незвичною, адже автора блогу пробило на філософію та, відповідно, філософські думки.

Якийсь сьогодні такий день, що окрім кепського настрою нічим похвалитися. З самого ранку мав дуже важливу справу і то велика риба мені вилетіла з сітки, коли вже майже її притяг до берега.

Ну, нічого, таке вже життя. Що не робиться, те робиться на краще. Наступного разу буде все набагато краще.

Але, опісля щось мене осідлали погані настрої, згадав собі наболіле і почалося. Головне себе сильно не жаліти.

А наболіло багато чого, правда сказати що чи хто саме не можу.

Плюс до того всього, ситуація в країні ніяк не покращується. Кожного дня лягаєш спати і не знаєш чого очікувати вже завтра. Прикро за народ на місцях, який не годен себе сам захистити. А в містах на Сході країни стільки населення.

Щось мені здається прийшли би які-небудь відморозки у Львів, то би їх тут так палками били, що ті би більше ніколи не думали собі як лізти на чужу територію.

Але, це все від того, що наша нація ще достатньо не дозріла. Це прийде з роками, головне щоб пізно не було.

Виходжу з роботи, йду додому, почав падати проливний дощ. Само собою, парасолі Воробус не взяв. Не люблю я того апарату носити з собою. Як наслідок, сів у трамвай весь мокрий.

Їду такий дивлюся на транспорт, серце болить. Сідає на зупинці колега і питає мене чого це я такий сумний, Воробус же завжди веселий.

Знаєте що я йому відповів? Серцю як сечовому міхуру не накажеш. От хочеться тобі і все. І що з цим робити. А не можна, недоступно.

Так і думав, що за декілька хвилин мені захочеться в туалет. Прийшлося це зробити вже на своїй зупинці. Як колись казав колега, гаражі інколи виручають. В моїй ситуації це так.

Знову ж таки йду додому, дощ падає, але я не мокну, адже саме під час цього весняного дощу люди не можуть побачити моїх сліз.

Вони то думають, що я змок, потрапив під дощ, а все насправді так кепсько.

Приходжу додому, п’ю гарячий чай, можливо він хоч трохи піднімить настрій автору блогу. Не допомагає. Налисників теж пекти не хочеться, тому через декілька хвилин просто візьму та вимкну світло.

Тоді й кольори стануть всі однаковими.

Завтра буде новий день, а з ним і нові настрої.
Насамкінець скажу, що відомість минає, а невідомість залишається.

Автор статті: Vorobus.