Третій день нашого походу Мармароським масивом розпочався із того, що ми прокинулися в недобудованому будиночку.

Саме там минула наша ніч. Незважаючи на те, що спати на підлозі було твердо, але принаймні було тепліше чим у наметі. Все-таки, на вулиці не липень місяць.

Вийшовши на вулицю, ми побачили, що погода в цей день обіцяла бути дуже хорошою. Хмаринок на небі не було, вийшло сонечко й з кожною хвилиною ставало все тепліше та тепліше.

Швидко поснідавши тим, що залишилося ще з вечора Воробус і компанія почали збиратися вже безпосередньо до підйому на головну мету нашого походу – вершину Піп Іван Мармароський.

І хоч якби добре не було в будиночку, але його треба було покидати й думати, а де ж залишити свої рюкзаки. Щось не дуже хотіли дертися вгору з цим вантажем.

Сховали речі в лісі так, щоб ніхто не бачив і попрямували на вершину. З кожним кроком ставало все гарячіше й гарячіше. І це при тому, що під ногами лежав сніг.

Дійшло навіть до того, що деякі члени нашої компанії познімали з себе футболки, а ваш автор змушений був натягти на голову захист із такої ж футболки, але запасної.

До речі, піднімаючись на вершину Піп Іван Мармароський ми натрапили на колибу. Вона значно менша від будиночка де ми ночували, хоча якщо відверто, то тут спати більш комфортно, адже є пічка, яку в будь-яку хвилину можна напалити.

Не сказав би що підйом на гору був аж надто важким. Чимось це нагадало мені Говерлу. Такий самий стрімкий підйом, сніг і обвали по боках.

На цьому проміжку ділянки треба бути уважним, адже можна реально полетіти вниз, плюс на той час ще були карнизи, на які також не варто ступати.

Якихось пів години і натрапляємо на кордонний стовп. Так, так, саме тут межує Україна та Румунія. Щоправда, жодних прикордонників тут не було.

Ще десять хвилин і Воробус з компанією вже на вершині. Її назва – Піп Іван Мармароський і має вона висоту 1936 метри над рівнем моря.

Саме звідси у хорошу погоду видно не лише сусідню країну – Румунію, а й ще один Піп Іван, але вже Чорногірський.

Трохи перепочивши, та наробивши світлини напам’ять автор і компанія почали спуск до низу. Саме там на нас очікував обід та не легкий спуск до села Ділового, де ми залишили автомобіль.

Чимось цікавим спуск не відзначився. Ну, хіба що на деяких проміжках дороги можна було з’їхати по снігу на задньому місці, а також дощ, який почав падати вже як минули полонину Лисича.

Втома… Саме вона відчувалася коли ми прийшли до автомобіля. Все-таки, Мармароси нас виснажили, але скажу відверто, вони того вартують.

Висловлюю подяку всім членам нашої команди, а саме: Оресту, Євгену, Юрію та Антону за гарно проведений час.

Незабаром вже нові походи, а з ними і пригоди.

Автор статті: Vorobus.