Нещодавно «5х5» інформував про те, що у аматорському футзалі Львова ледь не сталася знамення подія. Ігореві Стасюку не вистачило одинадцяти хвилин, щоб побити «сухий» рекорд голкіпера команди «Нові Імена» Ігоря Воробія. Але рекорд цього воротаря, який відомий за прізвиськом «Воробус», встояв.

Тому, поки що рекордна позначка у 160 хвилин без пропущених м’ячів є нездоланною для львівських воротарів. Чи надовго затримається рекорд? І як до нього ставиться сам Ігор Воробій? Про це «5х5» у ексклюзивному інтерв’ю розпитав у самого чинного власника «сухого» рекорду.

– Ігоре, можна тебе привітати з тим, що твій «сухий» рекорд встояв?

– Так, нещодавно мій рекорд міг побити воротар команди «МС Імперіал» Ігор Стасюк, але йому не вистачило якихось одинадцяти хвилин, щоб це зробити.

– Що взагалі відчуваєш після того, як твій рекорд не було побито?

– Спершу була радість, але тепер, коли емоції вщухли міркую, що треба ставити нові. Плюс вже зараз є новий претендент на побиття рекорду – це Дмитро Караван з «Максимуса». Все вирішиться 23 грудня. (сміється)

– А взагалі яке твоє ставлення до власного «сухого» рекорду, який вже кілька разів намагались побити?

– Як зараз пам’ятаю зимовий чемпіонат сезону 2015-2016 років. Тоді команда, за яку я виступаю досі, «Нові імена» грала у Другій лізі чемпіонату Львова з футзалу. У першому колі у мене були як хороші матчі, так і погані. Проте, менеджер клубу Володимир Крупчук у мене вірив, постійно ставив у склад, і згодом це принесло свої дивіденди.
Хочу також додати, що 160 «сухих» хвилин – це не лише моя заслуга, а й усієї команди.
Образливо було лише за те, що в кінці сезону під час нагородження керівництво Асоціації футзалу Львівщини навіть не згадало за це досягнення, а приз найкращому воротарю дали іншій людині.

– Ти відслідковуєш усіх претендентів на побиття рекорду. Це звичайна цікавість чи щось інше?

– Звісно, що слідкую. Дехто каже, що, знаходячи претендента на рекорд створюю на нього психологічний тиск, але це не правда. Це свого роду реклама як для мене, так і для людини, яка замахнулася на рекорд.

– Давай уявимо таку ситуацію: ось твоє досягнення вже хтось перевершив. Як ти до цього поставишся?

– Колись це станеться. Звісно, буде шкода, але залюбки привітаю нового власника рекорду із цим досягненням.

– А з чого взагалі починалось твоє захоплення футзалом?

– Ще навчаючись у школі випадково потрапив на футзальний матч чемпіонату України серед команд Вищої ліги, в якому «Енергія» грала з «Інтеркасом». Сподобалося.

Як зараз пам’ятаю такі команди як: «Шахтар», «ДСС», «ТВД», «Локомотив» (Одеса), «Єнакієвець». Рівень чемпіонату був ще той.
У вільний від занять час вирішив також спробувати зіграти в гру «5х5». Вийшло…

– Чому ти обрав саме воротарську позицію?

– Це тягнеться ще з юнацьцих часів. Взагалі колись я досить добре грав у полі на позиції правого захисника. Проте, після травми нашого воротаря став на ворота, вийшло непогано. Від того часу рамку не залишаю.

– Взагалі рівень воротарів-аматорів – він сильний, чи буває по-різному?

– Скажу так: треба кожного дня вчитися. Пригадую часи, коли зовсім юного «Воробуса» (тобто, мене) вчили вводити м’яч, не пропускати голи у ближній кут, грати на виходах. Бувало таке, що зі мною серйозно сварилися, садили на лавку запасних, але якось вижив (сміється).

Воротарська позиція у футзалі – це не так, що став на ворота й ловиш. Треба, скажімо, добре грати ногами. Також не варто програти психологічно. Як колись казав відомий тренер Віталій Кварцяний: «Можна програти матч, але не боротьбу».

– Ти граєш за команду «Нові імена». Що можеш розповісти про неї, і як ти туди потрапив?

– Потрапив сюди завдяки менеджеру клубу Володимиру Крупчуку, який хоч і не одразу, але запросив виступати за свою команду. З «Новими іменами» пройшов шлях від Другої ліги до Гранд-ліги Львова. Фактично я побачив усе.
Шкода, що на даний момент команда виступає не так, як у минулі сезони. На це є ряд причин, про які говорити не буду, але все ж маю надію, що у найближчому майбутньому все зміниться у кращу сторону. Володя щось придумає.

– Розкажи, будь ласка, про рівень львівського аматорського футзалу. Який він?

– Високий. З року в рік команди ростуть, і вже цього року та ж Перша ліга назбирала хороший склад учасників. За найвищий дивізіон мовчу, адже деякі команди звідти могли би на рівних виступати у тій же Першій лізі чемпіонату України.

– Довгий час у львівському футзалу був розкол. Зараз, після обрання Мирослава Хом’яка президентом Асоціації футзалу Львівщини, наче йде робота, яка направлена на подолання розколу. Як ти вважаєш, чи вдасться його подолати остаточно?

– Час покаже, але те, що Мирослава Степановича обрали керівником футзалу Львівщини – це вже великий плюс. Вже зараз вдалося зробити один сильний чемпіонат, відбуваються різноманітні змаганя серед дітей, жінок і так далі. Колись такого точно не було.
З сумом дивився на те, як інші команди їздили на Всеукраїнський фінал АФЛУ, а Львів був у стороні.
У свою чергу, разом з відомим журналістом Богданом Пастернаком роблю все можливе щоб висвітлювати наш львівський футзал. На даний момент керуюся принципом – «хто, як не ми?».

– Ти – відома особистість у Львові. Воротар, блогер, а також мандрівник. Як тобі вдається це все поєднувати?

– Мій хороший друг колись навчив «грати у шахи» й продумувати як мінімум три ходи наперед. Саме так і роблю. Вже зараз є заплановані поїздки на березень. Вважаю, що сидіти вдома треба тоді, коли будеш на пенсії, а зараз треба робити все для самовдосконалення.
Саме тому і створив блог, у якому вже вісім років пишу про те, чим живу на даний час. Якщо щось сильно захотіти, то це неодмінно буде втілене в життя.

– І останнє питання: чи мріє Ігор Воробій пограти на трохи вищому рівні, ніж аматорські турніри?

– Звісно, що так. Є у мене бажання пограти у київській Бізнес-лізі. Де-де, а там є, чому повчитися.
Щоправда, не знаю чи це мені вдасться. Мені вже не двадцять років і часто переслідують травми, плюс на даний момент не маю постійної ігрової практики. Чому так? Запитання вже не до мене.
Я вже неодноразово говорив керівництву нашої команди, що якщо я гратиму з перервами, то нічого путнього з цього не вийде.
Є ще одна сторона медалі. Цього року мій хороший приятель Андрій Коробов у складі команди «Здвиг» зіграв не багато часу, але все ж у Кубку України. То чому ж тоді цього я не можу зробити? (сміється)

«5х5», зі Львова

Автор статті: Vorobus.