Була у мене одна звичка чи то традиція – коли я бачила когось знайомого, то обов’язково мусила до нього підійти привітатися.

Так, більшість цих людей є у мене в фейсбуці і я плюс мінус знаю їхнє життя по фото і дописам. Але якщо ми не бачились сто років, якщо я може й не пам’ятаю, як звати, але доля нас десь звела – торговий центр, театр, цирк, пляж, закордон чи гори – я обов’язково підійду.

Але знаєте що? Мені часто не відповідали взаємністю. Напротивагу моїй усмішці на всі зуби – якесь таке байдуже “привіт”. І це не тільки зараз, з війною пов’язане, це ще до повномасштабного було.

І я себе в той момент як обпльована почувала. Я ото лізла в цирку через п’ять секторів і сім рядів, щоб від мене очі відвертали?

Пару разів таке в Польщі було. Уявляєте, на початку повномасштабного зустріти за кордоном своїх, а вони “привіт” – і далі пішли, наче ми не в Гданську, а в супермаркеті зустрілися.

Та ну вас в сраку – вирішила я. Ну вже як стукнемось чолом до чола – то заговорю. А так то більше ні до яких давніх, далеких чи онлайн знайомих не побіжу (близьких і рідних це не стосується). Кілька разів підряд відчула себе не потрібною – не приємне відчуття.

І знаєте що? Як тільки я перестала бігти до кожного більш менш знайомого – мене почали знаходити!)
Ото сиджу в аквапарку і бачу знайомого журналіста. Вже хотіла рванути, але стрималась. Вдягла окуляри і далі попивала свій коктейль біля басейну. І до мене підійшло троє знайомих! Троє! І це аквапарк на Закарпатті, в Мукачево. І всі посміхалися, і всі були раді мене бачити – та й я на таке завжди відповідаю взаємністю, а не холодним “привіт”. А до того журналіста ні я не підійшла, ні він до мене. Хоча він мене дуже добре знає.

Або ще одна історія з того ж Закарпаття: жили ми з друзями на сусідніх базах. І господарі наших баз ворогували між собою, відповідно не дозволяли приводити на територію гостей, тим паче від сусідів.

Відповідно ми не мали як разом зробити шашлик. Стоїмо під нашими воротами і вирішуємо, що певно треба йти на безкоштовний пляж і там з якогось каміння і палок організовувати мангал.

І тут в темряві вечірній: “Мільйон сердець – одне биття, Карпати Львів на все життя”. Уявляєте, люди впізнали мене просто по голосу, наші діти разом футболом займалися.

Ну ми оце пожалілися на тих закарпатських монтекі і капулєті, що вони ворогують, а ми не маємо де шашлик посмажити, так ці наші знайомі мали в багажнику маленький мангал, столик і кріселка – ми на тому безкоштовному пляжі відпочили, як королі – і їх альтанок огороджених не треба.

І таких прикладів ще купа.

Так що як тільки я викреслила якусь опцію, яка мене виснажувала, із свого життя – до мене прийшли вибірково найкращі люди! І, знаєте, про то ніде не пишуть – дійти до того можна лише ціною помилок і власного досвіду.

Так що якщо що – підходьте, я рада бачити всіх, бо наче ні з ким горішків не била. Бо сама навряд чи побіжу на зустріч.

П.с. не зважайте, що інколи я можу бути з не помитою головою, бо жоден мій колишній не живе у Львові, ймовірність зустрічі дорівнює нулю, тому немає сенсу тримати себе весь час при параді)

П.п.с. фото – з екскурсії по вілам та палацам Львова. І за дві години я зустріла кілька знайомих, я їх бачила здалека, але так відвертала очі, бо я типу екскурсовода слухаю. Але вони до мене все ж таки підійшли. Моя теорія – в дії!)

П.п.п.с. сказала екскурсоводка, що як потримати лева за носа – всі оцінки будуть відмінні, мені то дуже треба).

Автор статті: Vorobus.