З появою такого явища як козацтво серед значної частини українського суспільства (особливо знаті) потроху розвіювалися стереотипи про потребу коритися монархічним принципам, а особливо чужим – польським. «Ламав» феодальну свідомість українців, найперше, той політичний устрій на Запорізькій Січі, який з часом історики назвали «козацькою республікою».

Усі посади серед козаків були виборними. Найвищих посадових осіб (гетьмана, кошового, генеральну старшину) обирала Загальнокозацька Рада, до якої входили як реєстровці, так і запорожці.

Гетьман на початках керував реєстровцями, що мали маєтності по Речі Посполитій. Кошовий отаман управляв запорожцями. З часів Богдана Хмельницького Гетьман ставав главою держави і за статусом йому мали коритися усі козаки.

Козацька демократія, правда, була далекою від досконалості. Тому у різні періоди козаки могли обирати й «інших» гетьманів. Десь-колись в історії з’вляються згадки про «нереєстрових гетьманів». Під час походів козацтво могло вибрати «наказного» (тимчасового) гетьмана. Під час періоду «руїни» доходило до того, що саму козацьку державу ділили по Дніпру й обирали прово- й лівобережного гетьманів.

Фактом є те, що усю верхівку козаки обирали із представників колишньої шляхти. Адже саме знать мала добру освіту, знала по кілька мов. Напевно є тільки два найбільш відомі виключення з цього правила, коли кошовим було обрано малограмотного Івана Сірка, а гетьманом представника «черні», колишнього слугу Б.Хмельницького – Івана Брюховецького.

Республіканська демократія, правда, не дозволяла ні за яких обставин представникам управлінського апарату демонструвати якусь-там зверхність над рядовим козацтвом. Постійні військові загрози і походи стимулювали гетьманів, полковників, сотників до поведінки, що толерувала їх ставлення до колишніх кріпаків, міщан, дрібної шляхти. Адже зберігаючи свій авторитет серед цих людей можна було сподіватися на свідому підтримку у бою чи перемогу на чергових виборах у керівні органи держави.

Дія прямого виборчого права стимулювала «думати» й козацькі низи. Рядове козацтво весь час тримало в полі зору своїх керівників. Будь-який вчинок, що суперечив козацькому звичаю, праву, рішенню Ради з боку керівника зразу ж тягнув за собою перевибори і покарання.

От якби на сучасному етапі законодавство держави дозволяло пересічним виборцям забирати депутатські мандати у тої політичної гидоти, яка продається за гроші, здає національні інтереси, жирує на праці інших.

У козацькі часи таких би вже давно буковими палицями забили.