Результат виборчої кампанії в Україні і ніби очікуваний, і ніби оригінальний: вони – вибори не виграли, а ми – вибори не програли.

Цікавим фактом стала ідеологічна поляризація мешканців держави. Якщо на кількох останніх виборах електорат ділився на прихильників регіоналів і ющо-юлівців, то тепер більше зросло розшарування на марксистів і націоналістів.

Дуже приємним серцю і розуму що ми нарешті маємо представництво у Верховній Раді, яке може декларувати думки значної частини національно налаштованих українців. Бо «Свобода» таки наша державницька сила, що послідовно відстоює ідею українськості влади і суспільства.

Спостерігаючи й аналізуючи діяльність цієї партії у місцевих органах влади на Заході України (у «Свободи» більшість у представництві місцевих рад) поки не можемо ставити під сумнів бажання цих молодих політиків робити зміни на краще.

Цікавим є й те, що це єдина політична сила в Україні, здатна простими закликами і зверненнями вивести дієздатних людей на акції протесту. Не за гроші, не силоміць, а за ідею. Як би український електорат не голосував за азаровців чи яценюківців, все одно на їхні просто заклики народ масово не піде на майдани. А «Свобода» має такий вплив і це весь час мають пам’ятати владні регіонали.

Можна впевнено твердити, що свободівська частина Верховної Ради є у більшості своїй досить високоосвіченою кагортою політиків. Це не секретутки чи масажисти олігархів, а реальні політики, які мають досвід політичної боротьби від кулачно-вуличних сутичок до законотворчих реалій у комісіях і комітетах місцевих рад у Львові, Тернополі, Івано-Франківську.

Можливо, у даному аналізі «Свободи» є забагато патетики, забагато надій і авансів у похвалі. Але ми голосували за політиків саме із почуттям надії на кращі зміни. Тому повірити націоналістам треба. Зрештою, як кажуть жителі Донбаса: «Оні же наши».

Влада «Свободу» має боятися. Бо тільки цю партію підтримала десята частина населення України, яка вже сьогодні готова знести владу. А десята частина радикально-налаштованих (керованих правильною ідеєю) громадян – це вже початок кінця тому «данєцкому бєспрєдєлу».

Ідеологічна складова «Свободи» не викликає сумніву і заперечення. Крім того, коли ми у парламенті маємо лідерів, що вільно цитують не тільки художні твори Т. Шевченка чи Л. Українки, але й філософсько-політичну спадщину С. Бандери і Я. Стецька, то Державі Українській – таки бути.