У переддень засідання Верховної Ради розуміємо, що у залі таки сформовано більшість і впливати на прийняття законів, диктованих партією регіонів, опозиції буде досить важко. Комуняки, фактично «здали» своїх червоних електорів й далі пішли у реальну владу (правда, такі їх дії були прогнозовані політологами й нічого дивного не відбулося).

Заспокоївши за вихідні емоційне піднесення від масових потасовок у парламенті, починаєш задумуватись над досить цікавим й, на перший погляд, нелогічним «казусом», що стався у стінах вищого законодавчого органу держави. Це – блискавичність та легкість для регіоналів процесу затвердження «свого» спікера й прем’єра.

За всі шість попередніх скликань на другий день роботи після присяги так швидко не затверджували високопосадовців Ради і Кабміну. При усіх бійках і особистих образах з обох політичних сторін голосування за призначення Рибака і Азарова пройшло як по маслу.

«Свобода», «Удар», «Батьківщина» ніби мають залізобетонну відмазку: у них більшість, нам дали крісло віце-спікера; це результат політичного компромісу та домовленостей.

Домовленості у питаннях керівництва парламенту і комітетів – це ще зрозуміло. А от призначення старого (в усіх розуміннях) керівника уряду не вартували посади заступника голови Верховної Ради. Папєрєдній уряд таки довів економіку до серйозної кризи економічної. В галузі гуманітарній проводилась політика на знищення українського національного сегменту в усіх сферах суспільного життя.

З огляду на це, для багатьох виборців процес формування уряду в персоналіях стане остаточним лакмусом у подальшому ставленні до опозиції, загалом, та «Свободи» зокрема.

Для багатьох «західників», які є прихильниками саме націоналістів буде, для прикладу, показовим ставлення і дії «Свободи» при поверненні на свою посаду міністра освіти Д. Табачника. Йому належить такий текст:

«Однак історично обґрунтований комплекс неповноцінності, властивий населенню західних областей України, відчувши себе «національною інтелігенцією», тільки зайнявши будинки і квартири своїх колишніх господарів-поляків, вигнаних чи знищених Гітлером і Сталіном, слід лікувати, а не нав’язувати всій Україні, навіть якщо його розділяє президент».

«…а багато років знаходження під владою абсолютно чужих – ментально, національно і релігійно – держав на Західній Україні сформувався зовсім інший психотип людини. Який згоден в очі згоджуватися з хазяїном, який готовий його хвалити і обожнювати, і вночі з таким самим спокоєм і старанністю перерізати йому горлянку. … А на Західній України межею мрій було стати старшим кельнером».

Яку б більшість не назбирала влада (хоч конституційну), нормальний депутат-державник не має допустити керувати освітою й наукою в Україні гидоту, що зверхньо ставиться до титульної нації держави. Опозиція має не давати працювати парламенту, зривати усі можливі засідання, зрештою – піти на розпуск Верховної Ради (для цього потрібно 151 підпис депутатів), але зробити усе, щоб більше ніколи високопосадовець не знущався з моєї історії, релігії, пісні, звичаю.

Побачимо…