Глобалізаційні процеси у світі передбачають тісні взаємозв’язки із багатьма країнами світу. Тепер неможливо існувати виключно у замкненому просторі власного особняка і, навіть, держави. Десятки тисяч людей щоденно пересікають кордони. У кожного свої цілі, інтереси: туристично-відпочинкові, комерційні, відвідини родини, пошук роботи.

Україна декларує відкритість з усіх сторін горизонту. Громадяни будь-якої країни можуть без перешкод і віз прибути до нас і займатися своїми справами. Така політика проводилася від початків проголошення незалежності.

Країни Західної Європи об’єдналися у своє конфедеративне утворення-недержаву і вирішили, що мають право вирішувати до кого ставитися як до рівного, а до кого – як до якогось іншого, не такого „позитивного”, як вони. У результаті Євросоюз запровадив візовий режим не із „своїми”.

Мотивація досить примітивна – боротьба із злочинністю, міжнародним тероризмом, мафією. У результаті, українським громадянам, щоб потрапити до європейських країн потрібно проходити принизливу процедуру доказування, що вони не верблюди, а такі ж пухнасті хом’ячки, що вартують «шенгену».

Хто робив спроби поїхати на Захід від України підтвердить, що ставлення до «наших» є від офіційно-стриманого до нахабно-зверхнього. У консульствах чи посольствах так званих демократичних країн можуть без жодного пояснення відмовити у праві відвідати їх країну. На кордоні можуть принизливо обшуковувати і насміхатися над українцями. Справді є дуже разюча відмінність у ставленні (для прикладу) польського митника до свого громадянина і до українського.

Але ж та Європа постійно декларує (і навіть бореться за) рівність усіх людей, незалежно від цивілізаційного, етнічно й статево кольорової приналежності. Такі вони борці за рівність, що готові аж горло надірвати криком за такі сентенції. А толку…

Вершиною самопихатості еврочиновників є заборона на в’їзд у їхні країни політиків, яких вони вважають корупціонерами або приналежними до злочинних угруповань. Серед таких є і представники вищих ешелонів влади. Їм або забороняють в’їзд до країни, або скасовують візи.

Позиція є досить абсурдною. Якщо Європа вважає певних українських можновладців „злочинцями”, а саме українське суспільство не дає собі ради, то впустіть їх у будь-яку країну й заарештуйте. Доведіть на основі усіх можливих правових актів їх кримінальність. Ізолюйте від світу. Допоможіть українській спільноті. О тоді буде зрозуміло, що ви, демократи, є послідовними.

Позиція: ми ваших не хочемо бачити, бо вони погані, але допоможіть собі самі – є неправильною. Якщо ми самі маємо вирішувати свої проблеми, то, будьте добрі, не пхайтеся у наше життя взагалі. І раду ми собі таки дамо. А стара добра Європа хай береться за розум і перестає господарювати за межами своїх політичних утворень.