Внутрішньодержавний та міжнародний політичні процеси напряму пов’язані з діяльністю політичних партій. Традиція класичної партійності сягає своїми коренями ще феодальної Англії, потім демократичних США. У Європі партії формуються у другій половині ХІХ століття. Західноукраїнці, що йшли у руслі демократичних змін у європейських імперіях, у цей період теж створювали перші політичні структури. (У Російській імперії, через її деспотизм, цей процес почався пізніше).

Згідно наукових політологічних підходів класична політична партія має мати такі основні ознаки: фіксоване членство, затверджену програму, статут, демократизм внутрішнього управління, ідеологію, брати участь у виборчому процесі задля основної мети – прийти до влади.

Такі традиції є нормою у будь-якому цивілізованому суспільстві. Українська історія знала такі цивілізовані періоди. Це діяльність українських послів (депутатів) у Галицькому крайовому сеймі та Австрійському рейхсраті, це створення та політична активність Центральної Ради. Навіть обрані Верховні Ради кількох перших скликань у незалежній Україні таки мали представництво суспільних сил, що відповідали усім вимогам до політичних партій.

Сучасний український політикум дуже видозмінився. Внутрішня структура політичних партій перестала відповідати нормальним вимогам науки і здорового глузду. Це пов’язано із фактичним захопленням політики великим бізнесом, який використовує державу як засіб для збагачення.

Так, кожна партія в Україні має своїх лідерів та до десятка солідняків, які постійно світяться на телебаченні, дають якісь прес-конференції. Ми всі думаємо, що саме вони й вирішують долю суспільства. Ці політики якраз посідають перші місця у партійних списках і формують «обличчя партії». Такі «публічні люди» мають солідний авторитет у своєму середовищі.

Під публічними лідерами сидять (а може лежать) прості «багнети», які зобов’язані виконувати усі вказівки партійних верхів, формувати депутатську масовку, якщо повезе випросити посаду замміністра чи голови облдержадміністрації.

Усі ці «обличчя» і «багнети» беззаперечно залежать від великих грошей. У кожній українській партії існує кагорта олігархів-фінансистів, які є тою «зацікавленою стороною» (англ. – «stakeholder»), що буде непублічно керувати усіма діячами партій, давати їм вказівки з прийняття законів чи діяльності в уряді.

Stakeholder-и контролюють партійні гроші, займаються їх правильним розподілом та примноженням. Ці люди і вирішують долі політиків у партійній ієрархії. Тобто, вони нічим не відрізняються від кримінальних «смотрящих», тільки діють в іншому – політичному – середовищі.

За таких обставин говорити про цивілізованість та внутрішньопартійний демократизм, домінування якоїсь ідеології задля кристалізації політичної активності, виконання статуту та програми (офіційно проголошених для електорату) просто абсурдно.

Українські політики і цивілізованість партійного простору демократичного світу – речі не просто несумісні, а й протилежні за своєю суттю.

Винні все ж ті stakeholder-и, які до збочення прагнуть збагачення, нехтуючи усіма суспільними нормами та законами.

Автор статті: zars.