Нещодавно наш славний Воробус написав про премії «Золотого глобуса». У світі знаємо ще й про «Оскара», «Ніку», навіть «Полуничку». Тішаться вони там на тих фестивалях, хвалять одне одного… Весело світовому кінематографу, гламурно. І правильно. Чому б не продемонструвати свої професійні здобутки, «засвітити» країну, по-доброму позмагатися з іншими.

Україна. ХХІ століття. Жодного шансу на успіх в кіно. Кілька разів десь показувалися. І то фільми з України були або короткометражними або публіцистичними. Класична художня індустрія відсутня. Тут навіть не йдеться про кіно національне, чи національно-патріотичне (до нього теж потрібно дорости). Йдеться просто про україномовне кіно, навіть серіали.

Українське україномовне кіно відсутнє. Є фільми у перекладі. Але переклад таке враження свідомо робився на шкоду мові. Штучні мовні навороти типу «оце ж бо», «забігаймо чимдуж до гелікоптера», «а чи будеш, Світланко, їсти галушки»…, настільки поганять живе сприйняття україномовного розмовно-живого світу, що аж верне від своєї рідної української. Ворог-москаль взагалі сидить і рже з того.

Придурки, що здійснюють такий переклад отримують добрі грошики напевне саме від реальних ворогів України. Бо так шкодити можна тільки на замовлення недруга. Несвідомо такого не зробиться.

Кажуть, що на національне кіно в Україні немає грошей. Справді художні кінострічки держава не фінансує у жодній країні світу. Але чомусь у Росії бізнесмени можуть фінансувати. Чомусь режисери Холівуду можуть вибити бабло у зажирілих буржуїв. А ми не можемо.

Режисери є, акторська школа сильна. Грошей нема. А купити Тайсона в «Шахтар» за 20 мільйонів чи платити зарплату Мілєвскому, що більша за бюджет середніх шкіл області – то на таку фігню гроші є.

Гроші є. Але гроші мають люди не з українським серцем. Люди, що не мають душі та елітного інтелекту. Нам потрібні «меценати». Їх нема.

Кіно виховувало цілі покоління. «Розумне» національне кіно може витягнути націю із занепаду. Таке не вигідно людям, які грабують цю націю. Тому потрібно усвідомлювати, що відсутність в Україні нашого кінофільму – це не просто від непотреби чи лінивості, це – свідома дія ворогів.

Бо кіно – це не тільки можливість художньої декларації інтелекту народу, це – зброя, якою можна успішно боротися проти сили, дибілізму, мудацтва, інтернаціональних збочень та просто москалів (нагадую: «москаль» – то стан душі, а не національність).

Нажаль, поки що ми можемо це тільки усвідомлювати…