Антон подивився на неї. Що він зараз намагався побачити у її очах? У тих очах, яким він присвятив не один вірш. Колись ті очі були майже рідними. Зараз – вже ні.

– Я теж радий тебе побачити. Просто зрозумій мене правильно. Хоча вже і минуло багато часу, але старі рани не загоїлись. Знаєш, можливо, вони загоїлися б швидше, якби не ти, а точніше – твої дії. Якби тоді ти мені все сказала сама, а не я дізнався через інших людей, то я би все сприймав інакше. У нас же ніколи не було секретів, чи не так?

– Не було. Але і ти мене зрозумій. Менше за все я хотіла зробити тобі боляче. Я хотіла, щоб ти запам’ятав лише хороше. Адже я знаю, яким емоційним ти можеш бути.

– Ти же розумієш, що емоції все одно були би. Тільки цього разу ти би їх не побачила. Просто я думав, що якщо ми поговоримо віч-на-віч та розставимо всі крапки над «і», то розійдемося з чистою совістю.

– Моя совість перед тобою чиста.

– Моя – теж. Але щодо тебе… Якщо чесно, якби ти тоді сказала все сама, то я би потім не вважав те, що сталося, зрадою нашої дружби. Тепер я маю право так вважати. Особливо після цього. Впізнаєш?

Антон дістав з сумки та протягнув аркуш паперу, на якому був ніби-то прощальний лист Ніни до Антона.

– Я спеціально сьогодні роздрукував. – сказав Антон. – Знаєш, коли я його вперше прочитав, то думав, що ти дійсно просиш у мене пробачення. І я тебе дійсно пробачив. Але коли ще раз перечитав цей лист, то зрозумів, що ти просто глузуєш з мене!

Ніна перечитала вміст листа. Вона чудово пам’ятала цей текст. І вона чудово розуміла Антона та його емоції. І, мабуть, вона зробила для себе висновок, Антон має рацію, і він має право висловити претензії.

– Ти же чудово знаєш, що це писала не я. – Ніна ніби виправдовувалась перед Антоном.

– Я-то розумію. Але знаєш, як було неприємно? – Антон відповів трохи різко, проте не підвищував тон.

– Я тебе чудово розумію, повір… І я знаю, чим можу тобі відповісти. – Ніна спочатку трохи зім’яла аркуш, а потім зробила з нього кораблик. – Давай спустимось до берега та відправимо цей човник у подорож річкою? І нехай разом з ним попливуть куди подалі всі наші образи.

Ця ідея Антонові сподобалась. І вони удвох спустились до берега річки та відправили цей паперовий кораблик у далеке плавання за течією. Коли кораблик поплив, Антон та Ніна довго дивились на нього, думаючи про щось своє. А потім вони подивились одне одному в очі.

У цей момент Антон відчув, що рука Ніни стискає його руку. Він усміхнувся Ніні. Вона усміхнулась у відповідь.
– Ніно, я скучив…
– Я теж скучила…

Далі буде…

Автор статті: Terentyev.