Нехай мене пробачить автор легендарної пісні «Мчать козаки» Живосил Лютий за те, що ось так трохи на свій лад переробив початок цієї пісні. І нехай мене пробачать ті, хто зараз співає цю пісню (зокрема, Тарас Житинський та Сергій Василюк). Але інакше охарактеризувати події Фільм “Толока” у мене навряд чи вийде – надто сильна асоціація у мене вийшла. І далеко не єдина, до речі. Але давайте про все по порядку.

Отже, нарешті я сходив на «Толоку». Для мене це – найбільш очікуваний фільм року (навіть «Немає часу вмирати» з Деніелом Крейгом – на другому місці в особистому рейтингу очікувань!!!). На цю стрічку я планував похід ще навесні. Але пандемія коронавірусу та карантин внесли свої корективи. Зрештою, добре, що прем’єра цієї картини все-таки відбулася, нехай і ближче до осені (а з іншого боку – це хороший подарунок до Дня Незалежності, чи не так?).

І скажу одразу: фільм мої очікування повністю виправдав. До того ж, якщо врахувати той факт, що одну з головних ролей у цьому фільмі грав мій хороший друг – актор, поет, музикант, воїн АТО/ООС Дмитро Лінартович, то це вже була гарантія чудового фільму. Чому? Передивіться «Той, хто пройшов через вогонь» та «Осінні спогади», і отримаєте відповідь на це питання.

Одразу скажу, що образ Дмитра мені дуже сподобався. Щоправда, було трохи незвично бачити Дмитра у другій частині фільму у весільному костюмі. Але це було продиктовано тим, що герой Лінартовича, Іван Ярошенко, є козаком, який проноситься крізь віки у пошуках Катерини. Саме тієї Катерини, про яку Тарас Шевченко писав у своєму безсмертному творінні «У тієї Катерини…», за мотивами якого, до речі, і було знято цей фільм. До речі, наскільки я знаю, то ідея цього фільму виникла у Режисера Михайла Іллєнка ще наприкінці 60-х років минулого століття. І назріла саме зараз, що робить цю картину більш цінною, тому що навряд чи у радянські часи ми змогли би побачити таку картину, яка охоплює майже повну історію України.

Коли в першій частині фільму (майже на його початку) були показані набіги Орди, то одразу згадався «Захар Беркут» в екранізації Ахтема Сеїтаблаєва, який, до речі, зіграв у «Толоці» епізодичну роль. А потім – козаччина, поневолення Московією, імперські замашки Петра І, який хотів вбити Мазепу, визвольні змагання на початку ХХ століття, поневолення більшовицькою Росією, Друга Світова війна, сталінські репресії, війна в Афганістані, Чорнобиль – ось так крізь фільм проходить уся історія України, котра, якщо згадати нову пісню гурту Тінь Сонця / Tin’ Sontsya на слова Михайла Коваля, «Ще не вмерла, но і не жила». І дійсно – по-справжньому Україна ще не жила. Вона весь час боролася за своє існування, за свою Незалежність. І бореться зараз завдяки тим, хто боронить нашу країну на Донбасі та тим, хто допомагає нашим воїнам у якості волонтерів, відправляючись на Схід «На чорних номерах», як співає гурт Друже Музико.

Якщо відштовхуватися від повної назви фільму («Толока: історія однієї хати»), то ми на прикладі однієї звичайної української хати, яку великий Шевченко часто згадував у своїх віршах, теж бачимо історію України. Вона неодноразово руйнувалась після наступів ворожих сил. Та завдяки згуртованості народу, який збирався на толоку, відновлювалася знову.

Навіть коли цю хату вирішили зацементувати цеглою та зробили з неї особняк – все одно вона залишилась тією хатою, на побудову якої збиралась толока. І тут у мене одразу виникає асоціація з піснею Богдана Кийка (більш відомого як Bohdan Dosch) «Вітряк», яку нині іноді співає «Тінь Сонця». Тільки там старий вітряк все-таки вирішив злетіти, коли його покликав вітер, і зрештою впав. А тут стара хата не тільки відновилась, а й пустила своє коріння, що означає лише одне: вірність традиціям та збереження їх крізь віки, які треба передати наступним поколінням – «Рости козаків і знов у бій проводжай», як співав Сергій Василюк у пісні «Ніколи не плач». Але хочеться, щоб ті козаки, які народяться та житимуть в Україні, не йшли у бій, а жили вже у вільній від ворогів Україні – від Сяну до Дону. І щоб ті молоді козаки вже збирали толоку не тільки для того, щоб побудувати нову хату, а і для того, щоб збудувати Україну, якою могли би пишатись наші славетні пращури та яку не буде соромно передати нашим дітям та онукам. І тут одразу неможливо не згадати ще одну пісню «ТС» – «Вишневий садок». Вона починається словами «Вишневий садок поріс бур’яном…». Але «Поки мої сади не втомились цвісти, мені є, що сказати, є, що відповісти». Можливо, хтось скаже, що у мене в «Толоці» дуже багато асоціацій з піснями гурту «Тінь Сонця». Але скажу ще раз – вони абсолютно точно підходять під зміст цього фільму.

До речі, недарма я згадав про пісню «Ніколи не плач», яка присвячена Героям Крут. Протягом фільму головна героїня, Катерина, часто повторює імена своїх дітей, яких вона виховувала. І я піймав себе на думці, що це – імена крутянців. Принаймні, ім’я Оверко одразу нагадало мені Аверкія Гончаренка, який був одним з курінних командирів під час бою під Крутами. Не буду уточнювати, але й інші імена, які згадувались (зокрема, Макар, Михайло, Тарас, Григорій) – це не просто імена. Це – імена тих, хто зміг зробити внесок в історію України, захищаючи нашу країни.

Що стосується самої головної героїні, Катерини, роль якої зіграла Іванна Іллєнко, то у мене її образ асоціюється не просто з матір’ю, а берегинею українського роду, українських традицій. І, звичайно, вона є берегинею кохання, адже вона чекала на повернення свого коханого крізь віки. А ще образ Катерини – це теж образ України, яка оберігає своїх дітей. І вона зберігає в собі ті цінності, які залишились у хаті, яка вкотре була спалена ворогами. Погодьтесь – це куди більш зрозумілий образ, ніж образ Німеччини у кліпі гурту «Rammstein» на пісню «Deutschland».

Окремо скажу про пісню, яка лунала протягом усього фільму – «Чорні очка». Я думав, що це насправді народна пісня, але виявилось, що це – пісенна містерія, яка була написана вже у наші дні. Але вона дуже органічно вписалась у фільм.

Що мені ще сподобалось у фільмі? Це українські традиції. Це Січ зі своїми законами, які дуже наочно показуються. Це толока в Криму, де вже кримські татари збираються на толоку, показуючи єдність українського та кримсько-татарського народів, що зайвий раз доводить: Крим – це Україна. І, звичайно, танго, яке танцювали Богдан Бенюк та Іванна Ілленко.

До речі, як мені сказав Дмитро Лінартович, Іванна є професійною танцівницею, оскільки вона тривалий час працювала балериною у Польському театрі. Тому, не дивно, що вона так класно виконувала елементи танго, які мені дуже знайомі. Хто ще не бачив – подивіться. Рекомендую.

І останній епізод, з яким є у мене певна асоціація. Є у мене таке відчуття, що в цьому фільмі останнє слово не сказано. Михайло Іллєнко залишив замість цього три крапки, адже прийде час, і український народ знову збереться на толоку, щоб побудувати соборну Україну від Закарпаття до Кубані. В чому асоціація? А в тому, що свого часу Андрій Тарковський у «Сталкері», як на мене, теж залишив три крапки замість того, щоб поставити одну масну крапку. А глядач вже може додумати все сам, якщо йому цікаво.
Отже, висновок по фільму. Таких картин, як «Толока», в українському кінематографі, насправді дуже мало.

І вона по-своєму унікальна. Якщо ви хочете відчути на собі біль та надію України, подивитись короткий курс її історії в одному фільмі, то йдіть на «Толоку». Не пожалкуєте. І не забувайте про карантинні обмеження у кінотеатрах. 🙂

А особисто сподіваюсь на те, що скоро я напишу про подібні емоції від фільму «Батько», сценарій до якого написав Костянтин Лінартович. Дуже чекатиму і сподіваюсь, що цей сценарій втілиться у хороший фільм.

Автор статті: Terentyev.