Цей пост я хотів написати вже давно, але вічно у мене то часу, то думок не вистачає. Шукав натхнення й таки дозрів аби дописати даний пост.

Отже, що ви знаєте про такий термін, як синдром відкладеного життя? Нижче я про нього розповім.

Ось мене часто питають люди у коментарях на блозі, пишуть приватно у фейсбуці та й, зрештою, телефонують, а звідки у мене стільки сил, ідей, можливостей аби встигати усюди? Поки я на плаву поділюся власним досвідом.

Я роками вчився, освоював нові сфери життя, одразу ж кажу, не все у мене вдавалося, далеко не все. Навіть той же блог, який зараз читаєте, багато разів набридав, я робив паузи у писанині, але минав час і я повертався. Себе треба любити у першу чергу, а потім вже інших людей, роботу і так далі.

Як це не банально звучить, але я живу сьогоденням. Це не означає, що я не думаю про майбутнє. Думаю, але якщо є можливість щось зробити вже і зараз, то закочую рукави і роблю вже.

Наприклад, подорожі. Вони часто відбуваються спонтанно. Пише мені людина ввечері п’ятниці, що збирайся, за три години виїзд. Ви думаєте у мене немає ліні, я не розумію що таке прокидатися в 3 ночі і як мучитися зранку? Все це я розумію, але ж як класно прокинутися згодом у горах Румунії, в Карпатах чи просто в іншому місті.

Коли жити, як не зараз, поки ще молодий?

Відносно недавно познайомився з однією дівчинкою. Каже, що вона рідко зустрічала таких оптимістів як я і мій ентузіазм її вражає. Казав їй тоді, кажу зараз і буду казати ще, що це все відносно. У мене також буває поганий настрій, не все вдається, але я лягаю спати і знаю наступного дня буде краще.

З роками ти сам собі створюєш побут, відпочинок, набираєшся досвіду. Пригадую був один випадок у моєму житті, коли я лише прилетів з пекельної Туреччини до Львова. Місто Лева зустріло мене холодними «+12», а через декілька днів я вже був у Трансільванії де «+25».

Тоді на мене було дуже лячно дивитися. Постійна втома, сон, але прорвалися. З яким я захопленням зараз згадую цю поїздку.

Не треба відкладати на потім те, що можна зробити зараз.

Дуже актуальною у темі синдрому відкладеного життя є книга Наріне Абгарян «З неба впали три яблука ». До глибини душі вразила історія чоловіка, який купив на ринку туфлі. Він хотів тут же перевзутися, але дружина стала в позу:« Мовляв, не дури. Надінеш на недільну службу».

Старий моторошно образився, а дружина з жаром доводила, що є повсякденний одяг, а є ошатна.

Люди похилого віку повернулися додому і, поки розігрівався наваристий хаш, він приліг відпочити і тут же помер. Вона його поховала, але в труну черевики не дала. Ще чого? Вони ж зовсім нові.

Синдром відкладеного життя дуже зручний. У нього можна загорнутися, як у кокон і виправдати свої страхи і лінь. Небажання діяти і приймати рішення. Ось підростуть діти, настане літо, вечір п’ятниці, Пасха … Краще з понеділка, з першого вересня, після відпустки або коли закінчиться війна.

З самого ранку ми чекаємо вечора. Увечері – новий ранок. Ми залишаємо на потім ошатні скатертини, нарядні слова, думки і мрії. Кращу роботу і кращий шматок.

Ми боїмося кохати, бо що на це скажуть люди, родичі. Та, якщо ти хочеш бути з кимось, то будь. Завтра може й не бути.

Як сказала Ірина Говоруха, цитую: «Ми відкладаємо молодість на старість, забуваючи, що життя – це те, що відбувається виключно зараз».

Автор статті: Vorobus.