Марія Шпира: «У сучасній спортивній журналістиці потрібно багато працювати та розвиватись»

Марія Шпира та Сергій Бубка

Продовжуємо серію інтерв’ю з цікавими особистостями. Сьогодні в гостях у прес-служби ФК «Галицька здоба» відома спортивна журналістка Марія Шпира.

– Маріє, перше питання яке я задам, а що ж стало причиною того, що ти стала спортивним журналістом?

– Скільки себе пам’ятаю, то весь час цікавилась спортом, а особливо футболом та футзалом. Дуже запам’ятався чемпіонат Світу з футболу у Франції 1998 року. Ми з братом не пропускали жодного матчу і зібрали весь журнал з наліпками футболістів. Десь у 7 класі в мене з’явився зошит, де я писала коротенькі замітки про футбольні події в Україні та світі. А з класу 7 я вже точно знала, що буду спортивною журналісткою. Тоді ще мріяла потрапити на проект футбольних коментаторів на СТБ)).

– А пам’ятаєш свій перший репортаж і як саме проходило твоє навчання?

– Після закінчення школи вступила на факультет журналістики ЛНУ ім. Івана Франка. На першому курсі проходила практику у газетах «За вільну Україну» та «Міліцейський Кур’єр», де головним редактором був перший президент Федерації футболу Львівщини Андрій Сало.
Після другого курсу (2006 рік) вперше прийшла на телебачення у відділ спортивних програм. Тоді це був 12 канал. Там було три спортивні програми: «Новини Спорту», «Спортпанорама» і один з перших в Україні футбольних оглядів «Пас». Перший сюжет – ми з моїм одногрупником Олегом Бабієм ( головний редактор «Футбол 24») поїхали робити нарис про футболіста Володимира Вільчинського. Емоції від цієї зйомки запам’ятала на все життя. Було дуже цікаво погостювати в одного з кумирів. А далі були футзальні і футбольні репортажі, а згодом і своя футзальна рубрика в «Пасі». Тоді у Львові було 4 футзальні команди : «Енергія», «Тайм», «ТВД» та «Кардинал». Працювати було дуже цікаво, адже у нас тоді грали чи не всі найсильніші гравці України.

– Ти працюєш у чоловічому колективі, важко?

– Коли я розпочинала свій шлях у спортивній журналістиці, то більшість моїх колег були чоловіки. Та й практично я ніколи не працювала у жіночому колективі. А з Василем Старецьким та Олександром Вербилом, з якими разом зараз працюємо у «Панорамі_production», стали справжніми друзями. Круто, що кожен з нас має свою думку, але одночасно вміє прислухатись один до одного. Робимо справу, якою живемо.
З роками спортивна журналістика стала популярною і серед дівчат. З Софією Козаренко та Аллою Васьковською дружимо з часів ТРК «Львів», коли разом працювали у спортивному відділі.

– Чи важко було набувати досвід?
– Мені ніколи не було важко, бо я дуже люблю те, чим займаюсь. Я більше 10 років пропрацювала на телебаченні і не лише у спортивних програмах. Цікавим був досвід роботи у проекті «Доброго ранку, Львове». До нас постійно в гості приходили відомі актори, політики, співаки, письменники. Тут я навчилась організаційної роботи. Загалом, на студії я працювала на різних посадах від асистента режисера до ведучої новин спорту, «Спортпанорами» та «Львівської шахівниці».

– Коли ти відчула, що ось Марію Шпиру вже знають?

– Є в мене одна смішна історія. Вирішили з дівчатами піти на дискотеку і там познайомились з компанією хлопців. І один спитав чим я займають. Відповіла, що працюю у футбольному огляді «Пас». А він такий: «То ти працюєш з Василем Тріскою і Марією Шпирою». Приємно, що моя робота дає мені змогу знайомитись та спілкуватись з багатьма цікавими людьми. На початку кар’єри дуже раділа, що мене впізнають. А тепер це не важливо.

– Автографи беруть?
– Один раз, але вже давніше. Мені здається, що зараз брати автографи вже не дуже популярно. От коли я була малою, то після кожного матчу на стадіоні «Україна» чекала на футболістів, щоб взяти автограф. Мала дуже велику колекцію.

– Це правда, що журналістам для роботи потрібне натхнення?

– Не лише натхнення. Потрібно багато працювати і розвиватись. Стежити за останніми тенденціями у світі. Для себе визначила, що мене нічого так не мотивує, як конкуренція. А ще я вже не можу просто дивитись ролики, сюжети, фільми. Постійно аналізую, що круто знято, а що так собі.

– Чим, чи ким надихається Марія Шпира?

– Ми працюємо в такій сфері, що кожного дня спілкуємось із людьми, які досягли успіху. Такі люди і їх історії надихають.

– Розкажи про найкрутіші спортивні емоції, які ти пережила.

– З дитинства найбільше свято було, коли у Львові грала збірна України з футболу. Завдяки своїй професії я могла спілкуватись з улюбленими гравцями і то було таке щастя. Зараз ми працюємо із волейбольним клубом ВК «Барком-Кажани», які є триразовими чемпіонами України, володарями кубка та Суперкубка. І вже три роки ми разом з оператором Олександром Вербилом є на всіх найважливіших іграх команди, в якому б місті вони не грали. Разом з ВК «Барком-Кажани» переживаємо неймовірні емоції від здобування чергових титулів. Ці відчуття, коли твоя команда перемагає дуже круті. Також, для мене як мами, син якої займається футболом, то спортивні емоції є на кожному матчі малого.

– Як Марія так багато встигає… і спортивні події знімати, сторінки вести, політичні ролики знімати..?
– Останнім часом я не можу згадати львівських спортивних журналістів, які б працювали на одній роботі. Так нецікаво.
Зараз основна моя робота із студією відеовиробництва «Панорама_production». Зараз маємо кілька цікавих і великих проектів, які забирають багато часу, але робота над ними приносить задоволення. Також працюю у прес-службі ВК «Барком-Кажани». Там у мене вже налагоджена робота з гравцями, тренерами та директоркою команди. Третя робота – у ДЮСШ «Карпати», де займається мій малий та працює тренером чоловік. Тому це теж не робота, а моє життя.
Завжди думала, що політика – це не моє…ну але якщо з хорошими людьми, то чому б не спробувати. Працювати на передвиборчій компанії 2019 року мені сподобалось. Мабуть, тому, що команда кандидата і сам кандидат – достойні люди. Чесно, вперше бачила такого скромного політика, який хотів щоб його так мало було в кадрі. І потрібно було мені його переконувати, що про добрі справи треба розказувати, щоб інші політики брали приклад.

– Що не так з львівським спортом? Ти бачиш світло в кінці тунелю?
– В принципі спорт на Львівщині розвивається досить непогано. Якщо брати футбол та футзал, то в нас багато команд, цікаві обласні чемпіонати в різних лігах.
У професійному командному спорті все залежить від фінансуванні і змоги клубів запрошувати хороших гравців. Але не завжди і це допомагає, бо часто гравці топ-рівня відмовляються їхати в Україну через слабкі чемпіонати.
Щодо виховання своїх гравців, то тут найбільша проблема перехід з дитячого спорту в дорослий. Багато перспективних спортсменів губляться.

– Все-таки, чого не вистачає львівському спорту? Коштів, інфраструктури, мудрих керівників чи просто відсутні таланти?
– Як на мене, то найважче некомерційним видам спорту. В нас багато спортсменів та тренерів, які працюють на ентузіазмі. Навіть, попри неналежну можливість тренуватись вони все одно стають чемпіонами.
Бракує менеджерів хороших, спортивних психологів. А ще сумно, що останнім часом дуже мало глядачів на змаганнях ( і тут я не про карантин). Є багато класних видів спорту, де спортсмени показують достойні результати, а вболівальників немає. Той факт і найбільше розчаровує.

– А чи зустрічала ти таке, що спортсмен маючи всі необхідні речі розтринькав свої шанси вирости в чемпіона?
– Так і не раз. Особливо це велика проблема для футболістів. Не всі витримують свій успіх. І це дуже сумно. Коли хлопцем цікавляться топ-клуби Європи, а він починає пропадати у нічних клубах та не дотримуватись режиму. І це не про Мілевського, а наших львівських спортсменів.

– Уявімо, що тебе завтра призначать очільником управління спорту ЛМР… твої перші кроки на цій посаді?

– Ніколи б в житті не хотіла працювати на керівній посаді. Для мене важлива моя внутрішня свобода та вільні графіки роботи. Зараз в мене вже кілька років ненормований робочий день, важко, щось планувати, але мені це подобається. Не змогла б працювати з 9 до 18.

– У кого з відомих спортсменів ти брала інтерв’ю?
– Практично всі гравці та тренери збірної України з футболу і волейболу. Олександр Усик, Василь Ломаченко. Всі олімпійські чемпіони та учасники олімпіад за останні 10 років від Львівщини та найвідоміші спортсмени нашої області. Також пам’ятаю першу прес-конференцію, коли тренер «Галицької здоби» Сергій Тригубець переходив у львівський «Тайм». Для львівського клубу це теж було гарне підсилення.

– До речі, що скажеш про нашу команду?
– Команда з традиціями. У вас якась особлива сімейна атмосфера. З «Галицькою здобою» працювати мені подобається. Спілкуватись із гравцями приємно. Керівництво та тренер є фанатами своєї справи.
А ще у вас дуже крута група підтримки.
Також мені подобається, що клуб має футзальну школу, де діти можуть безкоштовно займатись.

– Коли «Галицька здоба» буде грати в Лізі чемпіонів?
– Коли пройде всі етапи: Друга, Перша ліги. І стане переможцем Екстра-Ліги. Якщо чесно, то дуже важкий шлях, але для тих хто хоче – нічого неможливого немає. Бажаю, щоб всі мрії керівництва, тренера та гравців реалізувались. Тільки перемога.

– І останнє питання. У тебе спортивна сім’я, розкажи про неї?
– Спортивний журналіст, футбольний тренер та юний футболіст. Тому, у нас немає суперечок, що саме дивитись по телевізору, коли триває футбольний матч. А ще плюс, що ніхто не ображається, що у мене робочі вихідні, бо в них теж у суботу-неділю матчі. Якщо є можливість, то я постійно беру сина на всі найкращі спортивні події. Він знає про всі види спорту, знайомий з багатьма відомими спортсменами.



Також раджу прочитати:

Написати коментар

Ваш email не публікуватиметься.


*