Якось ми з Максом поїхали у відрядження. В один час але в різні місця.

Причому у Макса було два відрядження: спершу він полетів із збірною в Баку на футбол, повернувся звідти, пробув у Львові лише дві години – і полетів із “Карпатами” на тренувальний збір в Туреччину. Так-так, класно бути спортивним журналістом!

Але не поспішайте прилаштовувати своїх дітей на журналістику. Мало бути просто спортивним журналістом, щоб тебе на халяву по світам літали – потрібно бути найкращим, тобто Качурівським!).

А я в цей час поїхала на Чернігівщину. То був березень, море в Анталії ще було зимним, але на пляжі усі засмагали в плавках. У нас же в той час був аномальний снігопад. Чернігівщину так засипало, що я три дні не могла виїхати із райцентру – транспорт просто не ходив. Ну але я не скучала. Для Чернігівського райцентру журналіст зі Львова то було щось таке дивне і незвичне, що можна порівняти, що до Львова якийсь вождь африканського племені приїхав.

Тому, мене цілодобово розважали головний редактор районної газети, голова райадміністрації і найбільший місцевий олігарх. Тому питання: ще кому було цікавіше. Мені на Чернігівщині чи Максу на морях))).

На другий день перебування в Туреччині Макс написав, що у нього залишилось два долари, які він віддав бармену. Бармен навчив Макса англійської, бо Макс володіє французькою: май френд, ту текіла, потім срі текіла, далі фо – так щодня по слову і до десяти навчився рахувати!

Але ж я точно знаю, що в Макса були гроші – долари, які йому, як добові, дали в Баку (да, повторюсь, бути спортивним журналістом дуже класно!).

Він сказав, що усі гроші витратив мені на подарунок.

Наш колега, який до того бував в Туреччині вже не один раз сказав: блін, Макс дурак. Не можна в перший день нічо купувати, там дурять, там треба торгуватися, прицінюватися…

АААА, як мене розпирала цікавість: що він мені купив. Просто Максові для мене ніколи нічого не було шкода, але він ніколи не знав, що мені дарувати (а грошима я не брала, тому його подарунки були не дешеві, але якісь такі недолугі, що в один момент я просто попросила не дарувати мені нічого дорого, що не можна поміняти).

Карочє, він мені привіз із Туреччини ось цю куртку. Їх там відвезли на фабрику, обслужили по повній і не знаю чому він її купив: чи то хотів мені приємне зробити, чи то вже не міг відмовити продавцям (цей варіант більш правдивий). Куртка мені підійшла ідеально. Можна було, правда, її просто мовчки подарувати, а не сказати, що моя діюча його так бісила (дивно, бо мені подобалась).

Ну але то таке. Куртка дійсно ідеально мені підійшла і за розміром і за фасоном (це перший і останній раз, коли Макс вгадав із подарунком). Правда його колега там купив дівчині колечко і зробив їй пропозицію, але то вже таке. Макс сказав, що турецьке золото гімняне(відмазався короче) і пропозицію зробив мені лише через півроку із колечком з хорошого золота, яке мені навіть на мізинець не залізло))).

У цій куртці я ходила кілька років. Потім вона десь протерлась, десь порвалась, десь замочки не працювали. Ми одружились, переїхали в район новобудов, усі тут такі елегантні були, не те, що я – вічно вагітна і в потертій куртці. Я її не носила, кілька разів хотіла викинути.
Взагалі оцей тренд викидати все старе був дуже модний. Ні, я теж не плюшкін і викидаю багато зайвого, особливо те, що мені не подобається.

Але, на жаль, я викинула багато речей тільки тому, що вони в мене вже були давно. І стрьомно ж ходити в цьому. Хоча мені ці речі подобались і за багатьма я жалію.

Цю куртку на щастя не викинула.

І зараз я пишаюсь тим, що маю і влажу у речі, яким понад 10 років. Пишаюсь своїм (ну у випадку цієї куртки Максовим) ідеально-класичним смаком, бо ці речі не виходять із моди. І, зрештою, бережу довкілля. Ану діставайте якісь свої раритетні шмоточки, показуйте!

Автор статті: Yuliana.