Це Катя. Та сама Пташка зі сталі, чий світлий і теплий голос звучить в чорних і холодних підвалах Азовсталі, які простягнулися на шість поверхів в маріупольську землю, де ніколи не буває сонячного світла, і де не місце красивим дівчатам.

Катя там з початку війни. Вона парамедик, чия місія рятувати людей. Просто рятувати. Перев’язувати рани, зупиняти кровотечу, тягнути на собі когось знепритомленого у безпечне місце, а потім знову повертатися туди, де стріляють і де рвуться ворожі снаряди. І там, де давно вже не має ні ліків, ні бинтів, і де ложку каші ділять на всіх, ця дівчинка намагається лікувати словом.

Слово у Каті — особливе: «Зродились ми великої години, з пожеж війни, із полум’я вогнів, плекав нас біль із втрати України, кормив нас гнів і злість на ворогів». Катя співає. Надзвичайно красиво співає. І цей спів тримає і поранених, і тих, хто в нелюдських умовах, вже давно не очікуючи ніякої допомоги, третій місяць у облозі тримає оборону українського міста.

Катя — професійна вокалістка. Вона успішно закінчила музичне училище імені Крушельницької і працювала актрисою одного із театрів Тернополя, мала продовжувати навчання в консерваторії. Але двадцятирічна дівчинка замість служіння мистецтву обрала служіння свободі своєї країни. Приховавши це від батьків, які лише нещодавно впізнали свою Пташку в Інтернеті… Зрештою, талановита артистка таки співає для людей, і я не знаю, чи є десь у світі більш вдячний глядач… І я вірю в дива, в те, що Господь врятує своє ідеальне створіння, і колись Катя у вишуканій вечірній сукні вийде на красиву, освітлену кришталевими люстрами велику сцену, і заспіває: «Під жовто-синім прапором свободи з‘єднаємо весь великий нарід свій…».

За матеріалами з інтернету