Ісламська Республіка Мавританія – одна з небагатьох держав, де рабовласництво досі відіграє вагому роль у житті суспільства. Держава тричі забороняла рабство, проте цього закону фактично ніхто не дотримується. Скільки ж коштує раб у Мавританії та чому місцеві жителі не прагнуть змінювати багатовікові порядки?

“Ведмежий кут” планети

Мавританія досить велика держава, розташована в Західній Африці з виходом в Атлантичний океан. Площа території – понад 1 млн. км²!!! Це майже у 2 рази більше, ніж землі України. Однак 60% території країни займають пустелі. Тут дуже мало орних земель, кілька років поспіль може триматися посуха й існує серйозна проблема з питною водою. Лише 2/3 жителів мають до неї доступ.

Райони сільського господарства обмежені вузькою смужкою суші вздовж річки Сенегал і навколо оазисів. У мавританців немає ні багатих природних ресурсів, ні розвиненої промисловості, ні туризму, ні офшорної зони. Поклади залізних і мідних руд розробляються іноземними кампаніями і фактично не належать місцевим. У країни офіційно найслабша виробнича база в Африці, і якби не вихід в океан, то Мавританія зовсім би пропала.

Злидні, безграмотність і сама пустеля не дають змоги мавританцям вибратися з бідності, зумовлюють консервацію суспільства і зберігають рабовласницькі порядки. Однак для багатьох місцевих – це єдиний спосіб вижити.

У чому ж унікальність мавританського рабства?

Рабовласницькі порядки в Мавританію прийшли разом з арабською експансією. Мусульмани підпорядкували місцевих берберів та африканські племена, захопивши в особисту власність усі джерела води й оазиси.

Ті, хто вмів воювати, володів ремеслом і прийняв іслам – посіли привілейоване становище й отримали доступ до ресурсів. Люди, які нічого не вміли, виявилися рабами. Їм довелося працювати на мусульман, щоб отримати можливість обробляти землю і брати воду.

Минули сторіччя, а в Мавританії нічого не змінилося. Досі 500 тисяч жителів (близько 11% населення), переважно чорношкірих, не мають жодних прав і перебувають у залежному становищі від своїх господарів.

Офіційно, країна заборонила рабство ще 1981 року. У великих містах і прибережній зоні цієї заборони дотримуються, але в пустелі стежити за законами нікому. Це злиденні краї, де все майно берберів – це поголів’я худоби і колодязь. Чорні сім’ї випасають тварин, продають воду і займаються землеробством на землі господаря-бербера, а натомість отримують притулок та їжу. Правозахисні організації й ООН також відзначають численні випадки сексуального рабства і насильства над жінками.

Формально, ніхто рабів не тримає: якщо хочете, тікайте. Але тікати їм нікуди. Дістатися до великих міст або виїхати за межі Мавританії без чужої допомоги практично неможливо. Можна спробувати відібрати майно у господаря. Але оскільки це незаконно, поліція стає на бік берберів.

Скільки коштує раб у Мавританії та які умови його життя?

На відміну від інших рабовласницьких регіонів, наприклад, Судану, в Мавританії раба можна продати тільки на внутрішньому ринку. За кордон мавританці не потрапляють. Вартість людини коливається в районі 100 доларів… Хоча для країни, де більшість населення живе менше ніж за 2 долари на день – це великі гроші, життя раба тут коштує копійки.

Загалом, у Мавританії діють правозахисні організації, які допомагають людям здобути свободу. ООН зазначає, що за минулі 10 років вдалося звільнити щонайменше 100 тисяч осіб. Їх вивозять у великі міста або за кордон, у сусідні африканські або європейські країни. Якщо не виходить вивезти за кордон, то втікачу допомагають знайти житло і роботу в місті, щоб він міг прогодувати себе і не повертатися до колишнього рабського життя…

Загалом саме явище рабства влада заперечує, а тому активісти стикаються з протидією з боку поліції. Політики, які виступають за скасування рабства, потрапляють під арешт, влада їх усіма способами дискредитує.

На жаль, рабство для мавританців стало невід’ємною частиною їхнього життя. Змінити ситуацію простим законом неможливо. Необхідні економічний прогрес, перерозподіл ресурсів, тиск інших країн, прихід до влади зацікавлених у скасуванні рабства політиків. Однак усе це веде до потрясінь у владі, а жертвувати політичною стабільністю ніхто не має наміру.

Автор статті: Piligrim.