Продовжую розповідати вже зараз історію про те, як Воробус з компанією піднімалися на гору Парашку.

Отже, трохи попоївши на нас чекала подорож хребтом Парашка ще як мінімум дві години часу.

Йти було легше чим до тривалої зупинки. А все тому, що лісу вже не було і з кожною хвилиною вершина була вже ближче та ближче.

Одним словом, ми її бачили.

Але, незважаючи на це, втома таки відчувалася. Все-таки, рюкзаки у нас були важкими.

Знову ж таки, з кожним кроком розумів все більше, що з природою у нас кепсько. Ну, не може бути такого щоб так вже масово вирубували дерева. Природа згодом може зіграти з нами злий жарт.

Шкода, що до людей це дійде тоді, коли вже може бути пізно.

Після привалу наша група у складі 8-ми чоловік розділилася.

Хтось якнайшвидше хотів дійти на вершину, бо мали бажання потрапити на Парашку ще поки хороша погода (цілий день то світило сонце, то падав дощик, то хмари насувалися), хтось як Воробус нікуди не поспішав, бо милувався Карпатами, а хтось як решта моїх колег просто йшли в міру своїх сил.

Хоча, з іншого боку, поспішати нам не було куди, бо ночувати ми все рівно мали в горах.

По дорозі ми зустрічали багато людей. Всі вони віталися та, до речі, були різного віку: як старші досвідчені люди, так і зовсім молоді хлопці.

Все-таки, похід в гори – це великий крок до здорового способу життя.

Пожвавлення виклав термометр на одному із дерев. Креативненько хтось придумав. Він показував +16 градусів тепла.

Ще якась година і ми вже біля підніжжя самої гори Парашка. Колеги одразу ж почали думати чому ця гора має саме таку назву. Версій було багато, але Воробус розповів, що колись саме на цій горі гора була вбита дочка князя Святослава Параска.

Саме в честь неї наші предки назвали цю вершину як і хребет загалом. До речі, в нашій компанії була людина з ім’ям Святослав якого ми й почали підколювати.

Воробусині слова підтвердилися згодом, коли на підйомі був камінь якраз з ім’ям дівчини Параски.

Ще мить і ми вже почали сходити на гору. Це мені нагадало аеропорт, коли літаки сідають після довгого польоту.

Наша ціль виконана – гору підкорено. Як же там гарно, ви собі навіть не можете уявити. Загалом підйом забрав у нашої групи близько чотирьох годин.

Фото напам’ять, жарти, поїдання канапок і треба знову ж таки вирушати в дорогу. На вершині сильно не поспиш, бо є велика проблема – відсутність води.

Тому, слухаючи нашого досвідченого туриста – пана Володимира ми попрямували за ним в ліси. За деякий час вже була і вода, і хороша полянка для розкладання палаток.

Нарешті можна було розслабитися. 🙂

Користуючись нагодою, висловлюю подяку всім хто ходив з Воробусом в похід за компанію та приємний настрій.

P.S. В найближчі години очікуйте розширену фотогалерею із нашого походу на гору.

Автор статті: Vorobus.