Що ж, друзі, розпочинаємо цикл публікацій про нещодавню подорож Ігоря Воробуса озерами Аршиці. Ще у далекому 2012 році бував в цих краях, але знайти всі озера так мені і не вдалося.

І тут напередодні великої кількості вихідних, які припали на День Конституції України ваш покірний зателефонував хорошому приятелю – Оресту, ми так поспілкувалися і за декілька хвилин вирішили таки їхати в Західні Горгани і таки втілити в життя давню мрію – знайти всі озера Аршиці.

Спершу нас мало їхати четверо, але так склалися обставини, що поїхали ми таки двоє.

Подорож розпочалася із головного вокзалу, де ми сіли на автобус Львів – Хуст, що прямує якраз в сторону Мислівки, де нам і треба розпочинати свій похід.

Вартість проїзду коливається в районі 60-70 гривень. Все залежить від того чи ви купляєте квиток в касі чи просто платите водію.

Дорога чимось цікавим не відзначилася. Ваш автор більшість часу (4 години їхати) спав, а колега уважно розглядав карту (Західні Горгани), яку ми купили заздалегідь.

Ось вона «дача Медведчука», попивання води з річки і ми вирушаємо в дорогу. Знали би ми тоді, що продавець в магазині – це буде остання людина, яку ми будемо бачити у найближчі два дні.

Пригоди лише розпочиналися.

Десь година ходьби і ми доходимо до перетину річок Свіча і та Правич. Тут одразу ж за мостом є хороше місце для купання, а також місце для відпочинку. Ваш автор ще жартував, що тут можна робити весілля настільки все зручно зроблено.

Ну, як тут не посидіти та не перепочити. Витягуємо піцу, п’ємо сто грам, фото у стилі селфі і за декілька хвилин рушаємо далі – у пошуках озера Забуте.

Це була мета нашого першого дня перебування в горах.

Дивимося на карту, рахуємо потічки і бачимо, що на 7-ому ми маємо круто дорогою повернути вліво і йти по стежці, яка має привести нам до озера.

Якби ж ми знали, що стежки там як такої не існує, а пошуки озера затягнуться на цілих півтора дня.

Але, відпочивши хвилин 15-ть вирушає цією дорогою. А вона, до слова, йде, йде, потім пропадає, знову йде, а потім переростає в суцільні завалини, а потім ще й жереп приходить їй на допомогу.

Ну, все, почалося…. Йти з кожною хвилиною стає куди важче і кінцевою точкою розчарування стає загадкове зникнення шапки пана Ореста з якою він ходив в гори роками.

Дивимося на карту і не розуміємо як це так може бути, що стежка була, була, а потім вона в один момент зникла.

Видираємося на вершину, бачимо орієнтир – гору Горган-Ілемський і прямуємо в напрямку до нього.

По дорозі нам трапляються сліди диких свиней, лігво оленів, зруб лісу і річка, яка прямо таки проситься спуститися до неї.

Так і робимо, щоправда по дорозі з вашим автором стається неприємна ситуація. Намагаючись врятувати фотоапарат, Воробус падає в річку чим ще більше ускладнює собі подорож.

На щастя, запасний одяг та взуття я мав.

Знову ж таки перепочинок, доїдання піци що залишилася і знову ми вирушаємо на пошуки озера Забутого.

Знову стежка в хорошому стані, знову вона переривається, знову зарослі, а день то невблаганно минає. В голові пробігають різні думки: навіщо мені це все було, як важко нести рюкзак, де ж це озеро?

Труднощі стають ще більшими коли починаємо розуміти, що треба тупо дертися в гору.

В кінці-кінців, здоровий глузд перемагає і ми вирішуємо зупинитися. Далі смислу йти нема, бо настає ніч, річка завершується і ми робимо привал.

Чесно скажу, скільки років ходжу в гори, в такій жо…і спати мені ще ніколи не приходилося.

Суцільна сирість, мох, нахил 45 градусів не те що не дозволяє поставити палатку, а й стояти фактично стає неможливо.

Але, Воробус та Орест таки ставлять палатку, розпалюють вогонь, випивають гарячий чай, з’їдають канапки і лягають посварившись спати.

Все-таки, не такого початку подорожі ми очікували.

Засинаємо під рохкання свиней. Отакої…

Далі буде…

P.S. На позитив надихає те, що чисто випадково вдається знайти райшток. Виходить не так все погано.

Автор статті: Vorobus.