Наступив понеділок, перший робочий день тижня, а це означає, що потрохи пора забувати за вихідні, релакс і поступово братися до роботи.

Звісно, що так і роблю, а поки є вільна хвилинка, то пробую оновити блог який зараз читаєте.

А говорити будемо в першу чергу про подорож, яку спонтанно вдалося зробити вашому автору.

Куди на цей раз їздив Воробус, які враження залишилися від цієї поїздки та багато іншого читайте далі.

Ще кілька днів тому робив натяки про те, що планую кудись вибратися. Довго сумнівалися чи їхати, але таки з приятелем сіли зранку неділі в автомобіль та поїхали підкоряти зимовий Пікуй.

До слова, найвищу вершину Львівської області.

Щоб якнайкраще передати враження від подорожі, розділю її на дві частини.

Отже, ще в суботу ввечері достеменно не було відомо, а чи вдасться кудись вибратися. Я то хотів їхати, а от колега казав, що може бути дощ, а при ньому кудись підніматися й тим більше на найвищу вершину області – це вже себе не любити.

Вирішили, що їхати чи не їхати вирішимо в неділю зранку.

Прокинулися, побачили що погода сприятлива, швидко взяли необхідні речі та поїхали в село Білосовиця. Саме з цього населеного пункту й починається маршрут на гору Пікуй.

Скажу чесно, що коли їхали на автомобілі, то на деякий момент ставало сумно, адже снігу фактично ніде не було й були побоювання, що прийдеться підніматися вгору по болоті.

Якби ж я тоді знав, що мої припущення будуть хибними. Снігу біля підніжжя й потім на самій горі було стільки, що в один прекрасний момент він вже почав набридати.

Та, повертаємося до наших пирогів, а точніше походу.

Приїхали в Білосовицю, поставили автомобіль, швиденько перевдягнулися, спакували речі в рюкзак і вирушили.

Перше враження – населений пункт добряче засніжило, адже снігу, де-не-де, було дуже багато. Та і болота не бракувало.

Проходимо ще декілька метрів і серед не великої кількості людей надворі зустрічаємо хлопчика, якого згодом почав називати міфічним.

На наше запитання чи правильно йдемо на гору він відповів що так і за декілька хвилин також приєднався до нашої компанії.

Нічого собі… 12 років…

З набором висоти снігу ставало все більше та більше й навіть скажу більше, на одній ділянці ми круто заблукали.

Чи то дерево впало, чи то маркування забули поставити, але ми повернули не туди де треба.

Почалося…

Колега Володимир вчасно зрозумів що ми йдемо не так як треба й круто змінив шлях. Прийшлося лізти по снігу в який усі без винятку провалювалися.

За якихось хвилин 20-ть такої ходьби мені вже не хотілося йти нікуди, настільки я втомився. А це була навіть не половина дистанції.

Почав дзвонити телефон…

Далі буде…

Автор статті: Vorobus.