Сьогодні я хочу кардинально змінити тему.

Від пониження бордюрів та доступності фізичної, перейти до доступності моральної.

Років 10-12 тому, коли я був дитиною, мене часто задівало те, що діти, а іноді й дорослі а то і старші люди вели себе не зовсім коректно бачучи мене вулицями. Потім все змінилося – мені стало байдуже. І так є по сьогодні. Але приблизно тижня два тому, сидячи за пивом я подумав: а шо доброго в тому, шо мені байдуже? Ну ок, для себе це корисно, тому що мені без різниці що я бачу на зустріч. Але що далі? що зміниться? Вірно – нічого. І я подумав, що коли буду бачити чи чути запитання від діток на кшталт: а що з дядьою? Маааа, дивись!!!! великий в калясцііііі.

Або Маааа!!!! Диви який маленькиййййй!

Я буду зупиняти і робити батькам зауваження. Казати, що не потрібно дитину забирати і старатись швидше минути того дядька, або смикати за руку і казати що так не можна!!!!

НІ! З дитиною потрібно говорити! Пояснювати, що так буває, що в житті, на своєму шляху, вони будуть часто зустрічати різних людей: Сліпих, кривих, горбатих, без ноги, без руки, а найчастіше – без мізків. І це – нормально! Ви маєте підготовлювати дітей, а не відштовхувати чи лякати.

Вам повезло – ви маєте мене: прямого і наглого. Такого, який не посоромиться сказати. Той хто мене знає – точно розуміє, що я не мовчатиму. Ми маємо розуміти, що людина з інвалідністю – це точно така сама людина, з такими ж потребами та бажаннями: секс, тютюн, алкоголь – це все теж частина нас. Навіть якщо для вас це дивно/

В Європі немає поділу. Немає меж.

Безліч людей з інвалідністю замкнуті в собі і не бажають виходити за межі зони комфорту. Вони не хочуть чути якихось насмішок і їм краще та комфортніше бути вдома, але я маю намір це змінити. Принаймні спробувати.

Наші діти – це відображення нас. Діти не винні у своїй якійсь поведінці, уся відповідальність на нас – тих, хто має з дітьми говорити. Якщо ми не почнемо розмовляти з дітьми зараз, то потім вже буде пізно.

Поговоріть зі своєю дитиною. Зробіть це зараз, а не потім! Не гайте свого часу.

Автор статті: Razan.