Давньоєгипетська «Книга Мертвих» – це не книга про смерть. Це книга про життя, яке перемогло смерть. Парадоксально, але назва настільки ефектна, що стала майже таким же поширеним символом Древнього Єгипту, як піраміди, мумії та папірус, притому що вона абсолютно не відповідає змісту й ідеї самого твору.

«Книга Мертвих» – це калька з арабської «Kitab al-Mayyit» – книга мертвої людини. Цим терміном вже сучасні єгиптяни позначали папірусні сувої з таємничими письменами і малюнками, які вони знаходили разом з муміями своїх далеких предків, ніяк не поширюючи його на зміст тексту, якого вони і не знали.

Вже давним-давно Стародавній Єгипет абсолютно перекручено представлявся європейцям країною смерті, в якій жили люди, поклонялися їй та все життя готувалися померти. Мабуть тому назва «Книга мертвих» так міцно зв’язалася з цими похоронними текстами, хоча єгиптологи добре знають, що це все більш ніж умовно. Справжньою назвою твору є «Ер ну перет ем херу» – «вислови виходу в день». У ньому і відбивається головна суть цього чудового тексту: допомогти померлому оминути всі небезпеки загробного світу, пройти посмертний суд і разом з сонячною баркою бога Ра знову повернутися на землю, тобто ожити, воскреснути – «оновитися», як говорили єгиптяни. Перемогти смерть, щоб вести вже потім духовно-чуттєве існування в омолодженому, прекрасному, нестаріючому тілі на вічно прекрасній родючій землі в оточенні своїх рідних і близьких.

Це книга про подолання смерті, про перемогу над нею і одночасно про те, як це зробити…

Історія «Книги Мертвих» сягає до нескінченно віддалених часів, коли первісні релігійні уявлення древніх мешканців Нільської долини стали складатися в певний доволі складний культ місцевих богів, який і оформився в своїх основних особливостях у похоронний ритуал. Мабуть, ще до об’єднання Єгипту в одну державу, в дописьменний період, почав складатися збірник заупокійних формул, багато пізніше, при фараонах V-VI династій (~2355 р. до н.е.) накреслений на стінах похоронних камер вже вельми скромних за розмірами царських пірамід (знамениті грандіозні піраміди в Гізі – «безмовні»). У перший раз це сталося при фараоні Унісі, вже під кінець Стародавнього царства.

Ці написи виявив у кінці минулого століття видатний французький єгиптолог Г. Масперо і назвав їх «Текстами пірамід». Цей твір, судячи з усього, був записом похоронного ритуалу і стосувався виключно царської особи, що, природно, не означає, що у всіх інших мешканців Єгипту взагалі не було ніяких уявлень про посмертне існування. Однак, у гробницях некрополів Стародавнього царства текстів, що стосуються посмертного проживання «простих» померлих, немає. Так що, говорячи про епоху Стародавнього царства, ми можемо судити тільки про посмертне буття фараона, якого чекало Предстояння перед богами і вступ в їх сонм. Після смерті він злітав на небо і там, в нескінченному зоряному просторі, плив разом з сонячним богом Ра у «човні мільйонів років». «Твої крила ростуть, як у сокола, ти широкогрудий, як яструб, на якого дивляться ввечері, після того як він перетнув небо»; «Летить летючий. Він полетів від вас, люди, бо він не належить Землі, він належить небу…»

У «Текстах пірамід», як пише вчений Б. Тураєв, «…було знайдено першу ланку того безперервного ланцюга заупокійних магічних пам’ятників, яка тягнеться упродовж єгипетської язичницької (почасти і християнської) цивілізації і найбільш відомим представником якої до тих пір («до виявлення» текстів пірамід») був збірник, названий в науці «Книгою Мертвих»… Для тих, кому відомі цього роду твори у інших народів, тут знайдуться знайомі риси: змови, дієвість яких заснована на вірі в силу слова, в силу знання назв істот, з якими пов’язане потойбічне благополуччя, посилання на прецеденти з історії богів, а внаслідок цього – натяки на міфи, нерідко для нас незрозумілі, вживання храмових ритуальних текстів… Таким чином, ця багата скарбниця містить в собі вислови і формули, що супроводжували заупокійні обряди, – заклинання проти демонів, плазунів і інших ворогів померлого царя, молитви й уривки міфів, що служили тим же магічним цілям. Все це написано архаїчною мовою з архаїчною орфографією, пристосованою для магічних цілей і яка уникала вживання ієрогліфів, що зображували живі істоти, здатні шкодити покійному навіть зі стін напису. Зелений колір ієрогліфів, колір воскресіння, вже зовнішнім виглядом свідчить, що цей найдавніший літературний пам’ятник людства, що є разом з тим і найдавнішим словесним протестом проти смерті і засобом словесної боротьби з нею – боротьби, що стала в допомогу монументальній боротьбі, яка виражалася досі у спорудженні колосальних царських гробниць, позбавлених будь-яких написів або зображень». (Тураєв Б.А. Єгипетська література. М., 1920, Т.1).

Із завершенням Стародавнього царства, в кінці III тисячоліття до н. е., похоронна література зазнає значних змін. Тепер не тільки фараон мав у своєму розпорядженні заупокійні тексти, вирушаючи в царство богів – подібна доля чекала кожного. Вже при останніх династіях Стародавнього царства «Тексти пірамід» починають залишати похоронні камери єгипетських владик і з’являються на внутрішніх і зовнішніх стінках прямокутних дерев’яних саркофагів їх підданих. Багато в чому – це ті ж «Тексти пірамід», але все-таки вони вже настільки від них відрізняються, що явно є новим етапом розвитку заупокійної літератури.

У «Текстах саркофагів» (так їх називають у науковій літературі) пов’язаний з обожнюваним фараонами сонячний культ переплітається із земним; загробний світ розташовується в абсолютно особливому місці простору Всесвіту, куди щоночі відправляється Ра зі своєю свитою, щоб битися із силами мороку. Тут, як і в «Текстах пірамід», Багато магічних формул і заклинань, згадок древніх міфів (які вже більшою мірою відносяться до Осіріса) і літургійних речитативів. Все це розділено на окремі «вислови», або розділи, які мають свої назви, багато з яких увійшли потім у «Книгу мертвих».

На саркофагах XII-ї династії (~1991 р. до н.е.) з’являється ще один текст, присвячений загробним мандрам і відноситься за мовою до епохи Стародавнього царства. Це знаменита «Книга двох шляхів», створена для того, щоб полегшити спочилим дорогу до полів Хотеї (Поля Миру) – полів вічного блаженства, де пшениця у ріст людини, де не буває неврожаїв і голоду, де покійні перебувають в нескінченному блаженстві під покровом Науне – таємничого неба загробного царства.

Саме в «Книзі двох шляхів» вперше з’являються ілюстративні зображення, що мають настільки важливе значення в «Книзі Мертвих». Б. Тураєв пише про «Книгу двох шляхів» так: «це ілюстрований vade mecum небіжчика, що полегшує йому шлях по суші і воді загробного світу і складається з карти останнього і текстів, які розпадаються на 16 розділів у трьох групах. Перша група починається зверненням до якогось божества, що дає пропуск для подорожі по некрополю Сокара Ра-Сетау, де померлий полегшує страждання Осіріса, який потім прославляється. Мандрівник потім говорить про свою перемогу над ворогом, якого тримає в своїх кігтях, як лев. Все це закінчується словами: “Книга ця була під сандалями Тота. Кінець її”… Друга група говорить про паломництво померлого по різних єгипетських святинях, очевидно, перенесеним в інший світ. Він заходить і в Геліополь, і в Буто, і в Дм життя Абідоса, і на чисту землю Нілу; скрізь бачить місцеві святині. Третя група власне і представляє “Книгу про два шляхи”. Після зображення дверей до цих шляхів дається карта, розділена на всю довжину червоною смугою, що зображає «море вогняне»: зверху від неї – водні шляхи, знизу – сухопутні. Перші ведуть спочатку вздовж вогняного озера; текст попереджає на перехресті біля вогняного моря: “не йди до нього”. На суші душа проходить по греблях, що охороняються правоохоронцями, перед якими доводиться читати “вислів проходження” або видавати себе за богів для вільного пропуску. Обидва шляхи сходяться, здається, у Абідоса». Як видно з наведеного опису, досягнення місць вічного блаженства було нелегким, а часом і смертельно небезпечним і ставало практично неможливим без точного знання топографії загробного світу.

Без точної карти і докладного зображення не можна було вирушати в дорогу по двох шляхах царства мертвих. Відтепер заупокійна література стала супроводжуватися малюнками, що полегшували цю ризиковану подорож і стали з часом самостійним видом єгипетської графіки – невід’ємною частиною папірусів «Книги Мертвих».

З кінцем Середнього царства, завершенням переможної боротьби з поневолювачами-гіксосами і утворенням «імперії» настає і новий період у розвитку релігійної літератури. У цю пору заупокійні тексти, записані на папірусі, стають надбанням майже всіх верств населення. Як і в попередню епоху, складається свій основний збірник похоронних текстів, що замінив «Тексти саркофагів» Середнього царства. Вже в самому його кінці з’являються перші папірусні сувої, а з XVIII-ї династії (~1552 р. до н.е.) вони поширюються повсюдно. «З цього часу починаючи,… релігійні тексти, що стосуються підземного світу, були зібрані разом і записані в тій формі, яку ми тепер знаємо як “Книгу мертвих”, і кожен єгиптянин, який був досить заможний, щоб дозволити собі заплатити писареві навіть за самий неповний список священних текстів, брав з собою в могилу сувій папірусу, який міг бути коротким уривком, що укладав не більше ніж найнеобхідніші розділи, або міг бути значним твором, що досягав сотні або більше футів довжини і, які мудрість єгипетського писаря знала проти небезпек похмурого світу Дуата (загробного світу). Ось чому дев’ять з кожних десяти єгипетських папірусів – похоронні папіруси, і чому дев’ять з кожних десяти похоронних папірусів – копії того, що ми знаємо як «Книгу мертвих», інші ж є копіями пізніших варіантів і скорочень цієї основної книги – «Книга воріт», «Книга дихання», «Книга знання того, що є в підземному світі», і так далі». (Baikie J. Egyptian Papyri and Papyrus-hunting». N.Y., 1971).

Безумовно, виготовлення папірусних сувоїв вимагало набагато менше витрат часу і коштів, ніж розпис громіздких дерев’яних ящиків. Також слід пам’ятати, що в епоху Нового царства набувають поширення антропоїдні саркофаги, що повторюють форму людського тіла і непридатні для розміщення довгих написів. Новий папірусний збірник виготовлявся із залишенням вільного простору для імені покупця. Так зроблено переважна більшість сувоїв.

«Книга мертвих» не була просто копією «Текстів саркофагів». Як останні, включивши в себе фрагменти «Текстів пірамід», залишалися самостійним твором, так і ця збірка, що увібрала частини і тих і інших, стала відмінним від них твором. «Книга Мертвих» з’явилася як би підсумком всього довгого розвитку єгипетської релігійної літератури. Цей, третій етап її існування, відповідний епосі Нового царства (1580-1085 рр. до н.е.), показує, який непростий шлях пройшла богословська думка за довгі сотні років. Головним об’єктом заупокійного культу стає Осіріс – хтонічне божество, Благий Бог, мудрий владика царства мертвих, підземне сонце, що вершить посмертний суд і відновлює справедливість, чий будинок знаходиться прямо на Полях Іалу (Поля очерету), де трудяться покійні.

У «Книзі Мертвих» вже не можна знайти таких уявлень, як Канібальський гімн «Текстів пірамід», де померлий цар пожирає богів; або висловів, де описується, який жах він у них вселяє: «Земля тремтить, небо здригається і боги тремтять, коли піднімається цей Пепі право гласний». Тут взаємини з богами вже зовсім інші. У «Книзі Мертвих» боги – неупереджені судді, перед якими покійний повинен буде відповідати за свої земні справи. Можна, правда, спробувати полегшити свою долю за допомогою магічних заклинань; можна вивчити напам’ять (або прочитати в сувої) імена всіх сорока двох богів, з якими належить мати справу, і тим самим як би отримати над ними владу; можна, врешті-решт, покласти собі скарабея на серце, щоб воно мовчало про погані справи господаря, коли прийде час відповідати за все. Але, хоча «Книга Мертвих» начебто гарантує щасливе завершення суду, мабуть, повної впевненості в цьому у єгиптян не було. Що ще покажуть Божественні ваги, на яких зважують серце покійного перед обличчям бога Тота, який написав саму «Книгу мертвих» і придумав всі її заклинання? У праведника шансів на вічне блаженство явно більше. Не випадково в збірці з’являються розділи «вінця виправдання» і так звана «негативна сповідь», в якій покійний клянеться, що не здійснював таких-то і таких-то поганих вчинків: своєрідний моральний кодекс древніх єгиптян епохи Нового царства.

Можна часто почути, що стародавні єгиптяни не створили якої б то не було філософії. І дійсно, чогось, схожого на вчення античних філософів, ми в Єгипті не виявимо. Але це зовсім не означає, що у єгиптян, для яких їх космогонія фактично і була філософією, взагалі було відсутнє якесь упорядковане розуміння навколишнього їх світу і явищ, що його наповнюють. Стародавній єгиптянин жив у світі, в якому існуючий порядок речей встановився в незапам’ятні часи творіння і з тих пір не змінюється, підкоряючись точному і незмінному закону. Його мова відображала таку форму мислення, при якій відносини людей і предметів виражалися далеко не так очевидно, як у нас. У цій мові не було дієслова в нашому його розумінні, а отже, не було і граматичного часу. Час єгиптяни, схоже, сприймали так само, як, мабуть, його сприймають діти: як єдиний потік, нескінченний ланцюг незмінностей.

Складається враження, що Єгипетський світ був наповнений незліченною кількістю різних явищ і дій, і людина не стільки здійснювала ці дії, скільки була в кожен конкретний момент як би характеристикою цієї дії. Це буде зрозуміліше, якщо ми згадаємо, що поняття особистості у єгиптян теж вельми відрізнялося від нашого. Адже єгиптяни були «хему» свого царя, тобто його «виразом», «проявом», його частинкою, точно так, як численні боги були частинами тіла єдиного божества, яке їх породило.

Таким чином виходить, що всі єгиптяни разом складали тіло своєї держави. Слово, що позначало в єгипетській мові власне Єгипет, тобто долину Нілу, і яке ми досить точно перекладаємо як «батьківщина», дослівно означає «нутро». Тобто Єгипетська держава – це те ідеальне місце, де все в природі знаходиться в найтіснішому і цілком визначеному взаємозв’язку. Зв’язок світу богів і світу людей здійснюється через фараона – істоти подвійної природи, відразу бога і людини. Таким чином, від царя залежить практично все нормальне функціонування держави, від його сили і здоров’я залежить процвітання країни і всіх, хто в ній мешкає. Можна сказати, що фараон – це осередок могутності, мощі і життєвої сили держави. Фараон – носій абсолютної влади, але і колосальних обов’язків. Без його ритуальних дій не відбудеться розлив Нілу, а це вже національна катастрофа; якщо фараон не проведе першої борозни при початку польових робіт, земля не буде запліднена і країна залишиться без прожитку. Тому коли єгиптяни всією країною громіздили камінь на камінь, створюючи гігантські піраміди, не можна говорити, що це було лише проявом безжального «східного деспотизму». Створюючи нову оболонку, захист своєму царю, вони тим самим в першу чергу забезпечували вічне існування і процвітання своєї країни.

Всесвіт древніх єгиптян складався з п’яти частин: небо, земля, вода, Дуат (потойбічне), гори. Все це знаходилося в єдності, але і в певному протиставленні. Властиве міфологічному мисленню попарне протиставлення всього сущого за принципом: право – ліво, верх – низ, чоловічий – жіночий простежується в давньоєгипетській картині світу. Але, може бути, ніде так яскраво не проявлявся дуалізм цього світу.

Як склався Всесвіт, людина теж собі певним чином уявляла, хоча в Єгипті не існувало єдиної теорії походження світу, богів і людей. Кожна велика богословська школа мала свою космогонію і теогонію, де честь створення Всесвіту приписувалася різним божествам; кожна школа вважала Творцем того бога, якому поклонялися в даному релігійному центрі. Методи творення теж були різними; мабуть, єдине, що об’єднує всі різні концепції, це уявлення про те, що на початку часів існував хаос, в результаті творіння перетворений в упорядкований світ, що живе за цілком певними законами.

Отже, людина – творіння Бога; його прояв і образ живе в хену-тілі країни, де все існує за встановленим порядком речей, підтримуваному «Сином Бога по плоті його». Самого себе єгиптянин, мабуть, сприймав як сукупність декількох сутностей: тіло, ба (душа), ім’я, тінь і Ка (двійник). Від правильного і гармонійного взаємодії цих сутностей залежали життя і здоров’я людини. Коли наступала смерть, всі ці субстанції відокремлювалися одна від одної і починали вести фактично самостійне існування, а місце єдиної особистості займав Ах – не цілком ясна категорія, можливо, в якійсь мірі відповідна нашому поняттю «дух». Після смерті, як ми вже знаємо, покійного чекали нелегкі випробування на тому світі.

Потойбічний світ – Дуат – був однією з частин Всесвіту і розташовувався він, як це зрозуміло з самого «набору» цих частин, не на небі, не на Землі, не в воді і не на горах. Це саме інший світ, що існує паралельно світу земному. Але ці два світи нерозривно пов’язані між собою. У Дуат на ніч йде бог-Сонце, туди ж відправляються і померлі. Судячи з деяких ознак, наш світ і Дуат перетинаються в деяких особливо священних точках. Якщо судити по топографії Дуата, йому належать такі святі місця, як Абідос, Геліополь, Пе і Депу. Але вони ж – і реально існуючі міста нашого світу. Така картина часто присутня в самих різних міфологіях. У цих святих місцях будувалися храми, туди відправлялися паломники, там влаштовувалися пишні святкування і церемонії, там знаходилися оракули.

Як у дуже багатьох інших народів, у єгиптян була впевненість, що на деякі події в іншому світі можна впливати і звідси. Можна, наприклад, якось вплинути на долю покійного або на вищі сили, що діють «звідти». Для цих цілей вдавалися до магії.

Магія древніх єгиптян – це одне з найпривабливіших явищ для сучасних шанувальників містики і потаємних знань давнини, але по суті вона дуже близька до дій, що здійснюються шаманами, чия діяльність в основному і спрямована на вплив на потойбічні сили іншого світу. Обряди, що здійснюються тут, мають результати «там». Тільки дуже небагато чарівників вміють діяти магічно безпосередньо в цьому світі. Ось чому заклинання «Книги мертвих» мають результат в Дуаті і не діють тут. Але і покійний може з того світу впливати на наше життя. До нас дійшло чимало листів з проханнями допомогти в чомусь або із закликами не шкодити живим.

Інший світ єгиптян в цілому відповідає загальносвітовим уявленням про подібні місця. Мова міфу і вся система міфологічного мислення демонструють безліч кардинальних відмінностей нашого сприйняття простору від архаїчного. Так, наприклад, міфічний простір неадекватний геометричному, хоча за формою він настільки ж структурно організований, як і останній. Дуат – це згорнутий в кільце простір, який багаторазово перевершує за площею Єгипет. Можна припустити, що він має два рівні: Поля хотів, відповідні простору від Фів до Геліополя, куди покійний потрапляє, пройшовши зважування серця на терезах, тобто Єгипетський рай; і простір, переповнений жахливими обителями демонів і безжальними чудовиськами, через яке покійний повинен пройти для досягнення залу двох істин. З нашої точки зору сприйняття простору, всі ці жахи повинні знаходитися в Аменті (дослівно «Захід» – перший регіон Дуату, де вершиться посмертний суд). Християни-копти дуже любили описувати жахи пекла, словом «Аменті» позначали саме пекло. Демони, що живуть в Дуаті, підкоряються Осірісу.

Але повернемося до уявлень єгиптян про їх посмертне існування, що відбилося в «Книзі Мертвих». Для того, щоб воно могло тривати вічно, треба було забезпечити життя і процвітання всіх «самовизначених» сутностей. Кінцевим результатом всіх посмертних еволюцій мало стати Воскресіння покійного. Це дуже складне уявлення, що виявляє багато схожого з християнством. Смерть для єгиптян була ворогом, безжальним і підступним. Але, як і у християн, вона – переможна. «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і сущим у гробах життя дарував». Першим же з єгиптян смерть переміг Осіріс. Пройшовши через мученицьку загибель, він воскрес і сидить на троні в залі двох істин, вершачи суд над померлими. Відтепер єгиптяни отримали можливість перемагати смерть.

Після страшного Суду християн чекає вічне життя в Воскреслому перетвореному тілі, сповненому Духом Божим. Тіло єгиптянина теж воскресне і перетвориться, коли всі людські сутності знову зберуться разом. Але єгиптяни вважали, що тіло до цього терміну потрібно вберегти від тління або на крайній випадок замінити його інший оболонкою – статуєю або зображенням. Після воскресіння, перемоги над смертю, людину чекає прекрасне духовно-чуттєве існування, коли не буде страждань і негараздів і час не буде владний над людьми. Але невірно було-б вважати (як це іноді робиться), що магічні дії і заклинання гарантують людині життя вічне. Зовсім ні! Вони покликані тільки допомогти уникнути злих підступів з боку ворожих сил (адже і християни роблять певні дії з тією ж метою), але кінцевий результат залежить все-таки від того, як людина прожила своє земне життя.

«Бардо Тодол» (Тибетська Книга Мертвих), можливо, найбільш образно описує занурення в океан архетипів в момент прикордонного стану між життям і смертю, змальовує все більш і більш жахливі картини воістину пекельних мук і в кінцевому підсумку натякає, що все це є твоє ж породження. Тобто знову ми стикаємося з думкою, що на тому світі ми будемо пожинати плоди того, що посіяли на Землі.

Під час посмертного суду покійний єгиптянин клянеться в невчиненні сорока двох гріхів. Але, незважаючи ні на яку магію, вердикт буде виправдувальним, якщо покійний говорить правду. В іншому випадку йому доведеться пережити ті ж відчуття, що і в тибетському бардо. Але у останнього результатом буде більш низьке перевтілення, а у єгиптянина попереду або вічне блаженство, або повне знищення. Перевтілень «перет ем херу» не знає. Те, що дуже часто сприймається нами, як переселення душі, насправді – магічна можливість купувати будь-який бажаний вигляд.

«Бардо Тодол» – дуже похмура книга. Строго кажучи, головна її мета – це допомогти помираючому уникнути нових втілень і досягти нірвани (вічного блаженства). У міру проходження різних бардо, йому постійно пропонуються кілька варіантів рішень своєї долі і підказується найкращий із них. Але кожен раз передбачається, що вмираючий не зміг ним скористатися, і перед ним негайно відкривається новий вибір, але вже в гірших умовах. Можна сказати, що в «Бардо Тодол» застосований принцип: «сподівайся на краще – розраховуй на найгірше». Питання лише в тому, що тут розуміти, як краще.

На відміну від Тибетської Книги Мертвих, «Перет ем херу» переслідує абсолютно зворотну мету: залишитися самим собою, досягти життя вічного і скуштувати мирного щастя в присутності великого Бога і зустрічі з рідними в іншому світі, де всі негаразди вже позаду. «Книга Мертвих» залишає людину в обіймах його близьких у запашних садах полів Хотен, і за її часто туманними висловами і магічними формулами читаються ті ж сподівання, що і у тих, хто сповідує прохання гріхів, воскресіння тіла, життя вічне.

У 1920 р. Б. Тураєв писав: «…говорити про переклад “Книги мертвих ” на нові мови не доводиться – вже в кращих, більш древніх рукописах її тексти спотворені і переповнені незрозумілими місцями. Незважаючи на те, що навряд чи якась інша пам’ятка світової літератури дійшла до нас у такій переважній кількості списків від різних епох, Немає для єгиптолога книги більш неприємної і до безнадії важкої, ніж ця збірка… зважаючи на нескінченну кількість загадкових натяків, містичну мову і, особливо, безграмотність спотвореного тексту». Для нас це, напевно, дійсно дивний твір: різночасовий за походженням конгломерат вельми практичних висловів, туманних діалогів, магічних заклинань і текстів, дивовижних за своєю образністю та художньою силою, приголомшливий своїм духовним, філософсько-етичним прозрінням. Для єгиптян, що відправляються в царство тіней, крихкий папірусний сувій був майже єдиною реально відчутною надією пройти неушкодженими через жахливий, страхітливий, населений чудовиськами світ – світ змій, скорпіонів, привидів, непереборних перешкод, озер вогню і магічних кристалів, світ, висхідний до нескінченно віддалених часів первісних обрядів. Для єгиптян їх чарівний сувій був священною книгою, божественним одкровенням, дарованим людям, як уявлення, яке далеким відблиском блиснуло в скрижалях Мойсея.

Без уявлення про те, чим же була «Книга Мертвих» для древніх єгиптян, не можна осягнути суті і духу їх дивовижної культури. Надто вже багато їх уявлень про буття й устрій світу в неї потрапило. Може бути, не так вже й неправі ті, хто називав «Книгу мертвих» Біблією Стародавнього Єгипту.

Тепер – про сам текст. «Книга Мертвих» являє собою збірку різних за призначенням висловів, часто в літературі умовно іменованих розділами. Їх можна розділити на три категорії: молитви і гімни різним богам, магічні заклинання і записи похоронного ритуалу (пояснення, як встановити Похоронне ложе, як обставити похоронну камеру і т.п.). Порядок і число висловів у різних списках були різними. Причому, не останню роль тут відігравала спроможність замовника. Загальна кількість висловів, виявлених в різних примірниках “Книги Мертвих”, – 193, але фактично повного зібрання розділів, мабуть, не існувало (у всякому разі, таке досі не виявлено). Кожен вправі був обрати те, що він вважав за необхідне, згідно своїм переконанням і можливостям. Тому в одних примірниках ми виявляємо десятки розділів, а в інших – одиниці. Існував також текст, що іменувався «Перет ем херу в одному розділі», який при необхідності міг замінити всі інші. Нинішня нумерація розділів була запропонована німецьким єгиптологом минулого століття Р. Лепсіусом на підставі виданого ним примірника «Книги мертвих» досить пізньої, Птолемеївської епохи (305-30 рр. до н.е.), коли порядок проходження висловів був уже уніфікований. Хоча переважна кількість висловів мають заголовки, вони далеко не завжди відповідають змісту самого тексту; у першу чергу це відноситься до заклинань. Говорити про логічну структуру кожного сувою важко, але якщо розглядати весь збірник в цілому, то вона стає більш помітною. Мабуть, за таким принципом і діяли писарі Саїської епохи (664-525 рр. до н.е.), складаючи свою редакцію тексту.

Зміст «Книги мертвих» можна розділити на чотири частини (як це зробив французький єгиптолог А. Море): 1) розділи 1 – 16: хода похоронної процесії до некрополю; молитви про «вихід у день»; гімни сонцю і Осірісу; 2) розділи 17-63: «вихід в день» і відродження померлого; його перемога над силами темряви; безсилля ворогів; влада померлого над стихіями; 3) розділи 64-129: «вихід в день» – перетворення померлого в божество; пізнання таїнств; повернення в гробницю; загробний суд; 4) розділи 130-162: прославлення померлого – тексти, призначені для читання упродовж року (в певні свята, в дні підношення дарів померлому) і мають за мету убезпечити мумію. Це – зміст власне «Перет ем херу»; перед 163-ім розділом стоїть заголовок: «принесене з іншої книги до «Перет ем херу», і далі йде ще 30 глав.

Колосальну роль відігравали малюнки (часто – найвищого рівня майстерності), що поміщаються разом з текстом: перший в історії приклад книжкової ілюстрації. Так зміст отримувало не тільки словесний, а й образотворчий вираз. Єгиптянам, для яких взагалі всілякі зображення мали величезне значення, ці малюнки представлялися настільки важливими, що дуже часто при нестачі місця вони воліли не дописати текст, але вмістити ілюстрацію; а за часів XXI-ї династії (бл.1070-945 рр. до н.е.) навіть з’явилися екземпляри «Книги мертвих», що складаються з одних лише малюнків.

Природа єгипетського ілюстрованого листа така, що зображення на сторінках «Книги Мертвих» єгиптянами не тільки розглядалися, але і читалися майже так само, як і текст. У цьому відношенні ілюстрації до збірки були для сучасників інформативнішими, ніж для нас. Небезпечні мандри покійного, таємничі мешканці загробного царства, магічні дії персонажів і дивні предмети, якими вони оперують, – все це оживає на аркушах папірусу, і перед нами розгортається (в буквальному сенсі: адже це сувій) вражаючий світ, створений тисячоліттями духовних шукань, такий фантастичний для нас і такий страшний і зрозумілий для древніх мешканців Єгипту.

Автор статті: Piligrim.