П’ята година львівського ранку – повітряна тривога. Пірнаю під зимову ковдру з головою, сподіваючись, що вона в разі вибуху захистить від уламків віконного скла. Думати про інші уламки нема бажання. Намагаюсь відчути невловимі сигнали інтуїції “нічого не буде – можеш спати далі”. Через годину відбій. Слава тобі, Господи, і дякую за захист – Богу та ЗСУ.

Коли б ще навчилася жити “в моменті”… Війна не дає можливості планувати не те, що на тиждень – навіть на найближчу годину. Тому живу тут і зараз. Вживаємо, звісно, деяких заходів обережності, але без фанатизму. Бо з’їхати з глузду на ґрунті панічного страху та підірвати власне здоров’я задовго до гіпотетичних ракет та снарядів в мої плани точно не входить.

Але наш досвід – то виключно наш особистий досвід. Як там пишуть зазвичай у фільмах з каскадерами: “не повторюйте те, що бачите на екрані, бо це може загрожувати вашому життю”.

Вчора були в Арсені. Стою, вибираю яблука. І тут на весь супермаркет гучна сирена – повітряна тривога. Люди, певно, вже звикли, бо ніхто навіть не смикнувся. Йду важити яблука. Тим часом на середину вибігає працівниця Арсену і голосно просить покупців залишити свої покупки і вийти з супермаркету, бо його на період повітряної тривоги закривають, а співробітники спускаються в укриття. Виходимо. Далі довгих 1,5 години чекання на вулиці біля Арсену. Поруч укриттів немає, бігти і шукати якийсь підвал невиправдано. Добре, що на вулиці було ще відносно тепло. А якби мороз?

Коли поверталися додому, побачили біля одного з магазинів “спотикачку”-мотиватор ? (на фото). Дуже сподіваюся, що разом з тим рублем впаде і Росія, і все зло, що там сидить. А ми неодмінно переможемо. Як там наш класик писав:

Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!

Слава Богу, Україні і ЗСУ!