Нещодавно наш читач пан Юрій з компанією побував у чудовій місцині, а саме на Мармароському масиві. Вражень купа, фотографій теж, а отже туди таки варто з’їздити.

Сьогодні юнак розповість нам про пригоди у цій поїздці у своєму звіті під назвою – чотири дні в тиші. 🙂

Доброго дня, звати мене Юрій.

Ідея відвідати Мармароський масив, або, як їх ще називають, Гуцульські Альпи, назрівала у нас давно. Проте, як це часто на жаль буває, завжди щось заважало – то несприятлива погода, то банальна відсутність часу… Але, місяць тому, попиваючи черговий бокальчик пива, було вирішено будь-що цього літа потрапити у ці досі невідомі для нас краї.

Кілька днів пішло на те, щоб узгодити час, який був би прийнятний для усіх бажаючих взяти участь в поході. В результаті було вирішено провести у горах 4 дні – з 12 по 15 липня.

Одразу зазначу, що через даний регіон проходить Державний кордон України, тому для перебування у Мармароських горах необхідно мати дозвіл від прикордонників. Не буду заглиблюватись в деталі його отримання, кому буде цікаво – питайте, розповім.

І от настав «День Х». Наша весела шестірка виїхала зі Львова так званим Раховозом. 8 годин дороги минуло майже непомітно, і ось ми у Рахові. Там нас чекав невеличкий облом – вокзал, на якому ми планували переночувати, виявився такою собі будкою, в якій заснути було неможливо. Довелось посеред ночі шукати місце для двох наметів, що за півгодини було успішно зроблено.

Ранок 12 липня зустрів нас достатньо сильним дощем. Не снідавши, швиденько склавши намети, ми добігли до автостанції і вже за 10 хвилин сиділи в автобусі до Ділового, де власне знаходиться прикордонна застава та бере свій початок маршрут на гору Піп-Іван Мармароський. Село Ділове також відоме тим, що неподалік від нього знаходиться пам’ятний обеліск під назвою «Географічний центр Європи».

Отримавши дозвіл та перекусивши, ми почали рухатись по маршруту вздовж потоку Білий. Взагалі в перший день цікавого було мало – часто йшов дощ, жодних хороших краєвидів не було, оскільки дорога постійно йшла лісом. Ще й на додачу трохи загубилися, втратили 2 години часу, оскільки довелось повертатись назад. Хто збирається йти туди, раджу мати навігатор – дуже актуальна річ, навіть орієнтуючись на місцевості та картах, всеодно легко загубитись, стежки інколи практично непомітні, а то й зовсім відсутні.

Близько 8 години вечора ми вийшли до хатинки прикордонників, яка щоправда була зачинена. На щастя, до того часу погода покращилась – з цієї галявинки було дуже добре видно Петрос Чорногірський, а також поруч росло надзвичайно багато смачнючих чорниць. В тому мальовничому місці ми і заночували.

Наступного ранку ми планували піднятись на головну ціль нашого походу – вже згадуваний Піп-Іван Мармароський. Поснідавши, вирушили в дорогу. Спочатку стежка проглядалась добре, потім зникла. Навігатор підказав, що на відстані близько кілометра вгору знаходиться дорога, яка веде вздовж Державного кордону України. Як ми туди дряпались – треба було бачити. 🙂 Ніколи ще так не ходив – з двадцяти кілограмовим рюкзаком на спині, повзаючи на чотирьох по лісі під гору. 🙂

Але все добре, що добре закінчується, за годину ми подолали цю несподівану перешкоду. Підійшли до підніжжя Попа Івана ми близько 6 години вечора. Оскільки останні 2 дні ми людей не бачили, було вирішено заховати рюкзаки у кущах та підніматись на гору без них. Забігаючи наперед, скажу – задум себе виправдав, було зекономлено купу часу та сил, що найголовніше. Краєвиди з вершини відкрились неймовірні – з одного боку рідна Україна з Чорногірським хребтом, з іншого боку – Румунія. Я звісно скористався нагодою і збігав на кілька десятків метрів у Євросоюз. 🙂 На підніжжі гори навіть лежав невеликий сніжник. Випивши кілька грамів коньяку за успішне сходження, ми поспішили донизу, оскільки вже темніло. Знайшовши шикарне місце для наметів, повечерявши неймовірно смачним звареним супом, полягали спати.

Третій день був найлегшим. Майже весь день ми залишались на тій же галявині біля полонини Лисича. Наша група поділилась на 2 частини – спочатку троє людей сходило на гору під назвою Петрос Мармароський, яка дійсно схожа на свого чорногірського брата, тільки от дороги на вершину там практично немає. Як сказав один учасник походу: «Це найбільш важка гора, на якій я коли-небудь був». Інші троє людей, серед них і я, вийшли на гору Берлебашка, сходження на яку значно легше, хоча стежки теж немає. Після повернення швидко було зібрано речі і здійснено перехід близько 5 км – до мальовничого урочища під назвою Обніж. Там теж була хатинка, у якій можна перечекати негоду. Нам на щастя це не знадобилось, оскільки, за винятком першого дня походу, дощів більше не було. Вечір був вбитий за смачною вечерею з гречки та тушонки, чаю з гірських трав та розмовами про чудові дні у горах.

Останній день мав стати ще одним випробуванням – ми хотіли дійти до Ялинського водоспаду. Для цього потрібно було зійти зі стежки та близько години продиратись лісом уздовж потічка під назвою Ялин. Але побачений водоспад був того вартий – думаю, ви вже оцінили фото і погоджуєтесь із цим. Щойно ми повернулись на головну дорогу, почався дощ, який тривав на наше щастя недовго. Дійшовши до Ділового, одразу сіли на автобус до Рахова. Там вбили час за пивом та смачною вечерею за надзвичайну низьку ціну, сіли в поїзд і в понеділок вранці були вдома. Проте думка про цей найгарніший куточок Карпат не покидає мене і досі. Обов’язково раджу Воробусу та іншим читачам блогу побувати у цих місцях, воно того варто.

Дякую за увагу та до нових зустрічей. Можливо побачимось у горах. 🙂

P.S. Висловлюю подяку пану Юрію за цікаву розповідь. 🙂 Беріть мене наступного разу з собою. 🙂