Після смерті Володимира Великого між його синами розпочалась війна за київський престол. Вірніше б було сказати, що брати-Володимировичі почали оборонятись від нападів старшого сина Володимира – великого князя київського Святополка, який у братовбивчій війні знищив сімох своїх братів. За що в народі дістав прізвисько «окаянний».

Князь Ярослав Володимирович (1019-1054 рр) прийшов до влади відімстивши смертю Святополкові за кров династії. Походження прізвиська Ярослава – «мудрий» має цікаве пояснення. Сам княжич змалку був досить фізично кволим, мав непропорційну статуру і майже не займався притаманною для феодала справою – опанування зброєю, їздою верхи, вивченням тактики і стратегії військових дій. Більшість часу проводив за книжками. Таке заняття вважалось принизливим для феодала і малого княжича Ярослава, як знущання обзивали: «Воно таке мудре».

З приходом до влади, освіченість стала Ярославу Мудрому у пригоді. У зовнішній політиці він уміло прораховував потребу і користь від ведення війн чи заключення союзів. У внутрішній політиці шляхом підняття загального освітнього рівня феодалів та посилення моральної ролі християнства вдалося підняти економіку, розширити гра добудування і т.ін.

Великою заслугою князя було проведення уніфікації звичаєвого права, що в подальшому привело до появи писаних законів – «Руської правди», основні положення якої були основою українського законодавства (з певними трансформаціями) аж до завершення козацької доби.

Але наробив князь у своїй діяльності багато дурниць, які після його смерті привели до початків розпаду могутньої Київської Русі.

По-перше. Князь Ярослав змінив принцип престолонаслідування. Якщо за заповітом ще князя Святослава влада після смерті сеньйора роду передавалась від батька до сина, то за Ярославовим рішенням влада мала переходити до старшого з братів великого князя. За новим розкладом виходило, що сини великого князя, для отримання найвищої влади, мали дочекатися смерті усіх своїх рідних дятьків або… їх повбивати. Згодом існування двох принципів престолонаслідування в державі заплутало династію Рюриків (яка неймовірно розрослася) на стільки, що будь-які суперечки протягом наступних півстоліття вирішувались виключно кровавими побоїщами.

По-друге. Князь Ярослав запровадив у земельній власності феодала таке поняття як «вотчина». Якщо за Володимира Великого феодал і представник династії служили великому князю (особливо йшлося про службу у війську), вони отримували з волі великого князя земельний уділ – феод. Ярослав же, почав настільки довіряти своїм феодалам і родичам, що почав видавати їм грамоти на спадкове володіння феодами, які ввійшли в історію під назвою «вотчин». У результаті вотчинна знать Русі абсолютно не була зацікавлена у сильній князівській владі у Києві і це стало однією з найглобальніших причин занепаду державності.

35 років князь Ярослав розбудовував державу. Київську Русь знали у всьому цивілізованому світі. А всього дві реформи – і крах.

Мораль: а може спочатку подумати, перш ніж запроваджувати інноваційні технології.