У сім’ї Дарміців усі чотири брати – музиканти віртуози.

Зараз не дуже то й здивуєшся, коли почуєш чи прочитаєш про династію іменитих акторів, поетів, письменників. Адже іноді це не покликання, а просто обов’язок продовжувати родинну справу. А от коли талановиті особистості народжуються у простій родині, то це вже, певною мірою, не тільки вражає а й дивує…

З братами Дарміцями я спілкувалася у бібліотеки, що на розі вулиць Князя Романа і Нижанківського. Хлопці саме закінчили чергову репетицію у музичній академії і ще тримали у руках свої скрипки.

У родині Дарміців – семеро дітей – дві сестри і п’ятеро братів. І саме брати і стали музикантами-віртуозами. Найстаршому Леонідові нині 23 роки, Володі – 22, Сашкові виповнилося 20, Павлові – 18, а найменшому Ромчикові – 15. І всі вони грають, як на скрипці так і на фортепіано. Розмовляли зі мною четверо Дарміців: Сашко, Володя, Павло і Роман.

Хлопці розповідають, що батьки хотіли, аби діти навчилися грати на якомусь інструменті, особливо тато. «Займатися музикою ми почали практично в один і той же рік, – розповідає Сашко. – Старшому з нас було 10 років, а найменшому, Ромі ще не виповнилося і п’яти.

Спочатку нас не брали грати на скрипці, але потім викладачі помітили, що ми надаємося саме для скрипки та фортепіано…»

Хлопці вчилися у спеціалізованій музичній школі імені Соломії Крушельницької, а потім старші Дарміці стали студентами оркестрового відділення Львівської музичної академії імені Миколи Лисенка.

– Як вам всім вдається репетирувати вдома, адже в кожного з вас свої завдання, свої твори та й, зрештою, свій розпорядок дня?

Звичайно, що робити це досить складно, але тут у нас є неписане правило: хто перший встає, той першим і розпочинає свою репетицію. Іноді доводиться вставати і о п’ятій годині ранку, щоб за дві–три години відшліфувати домашнє завдання, а потім бігти на заняття. Буває, що свої домашні міні-концерти ми поєднуємо. Здебільшого, коли вивчаємо партитури творів для двох чи трьох скрипок. Так було, наприклад, з концертом Баха Ре-мінор.

У всіх нас – свої програми, свої викладачі, репетитори. А якщо розучуємо щось разом, то це лише з нашої власної ініціативи. Буває, що один грає на скрипці, а інший акомпанує йому на фортепіано, або навпаки. Сподівалися, що у вересні гратимемо вчотирьох, аж тут Ромчик поїхав на конкурс. Отож виступали на концерті, де звучали твори Баха, Шопена, Прокоф’єва та інших композиторів, – лише втрьох. А п’єси Шумана виконали ще й на біс. – Виступали з концертом у стінах нашої музичної академії, – продовжує Сашко. Можливо це не було якимось геніальним виконанням, але ми старалися донести до глядачів і слухачів свої емоції, переживання, адже добре розуміємо, що музика не прощає байдужості, поверхневого ставлення до виконання творів геніальних композиторів.

– Колись відомий кінорежисер, Олександр Довженко казав: «Щоб вражати, потрібно самому бути враженим». А що вражає і надихає вас у вашій творчості ?

Хлопці піднесено відповідають, вони всі у захваті від неперевершеної гри відомого на весь світ скрипаля Олега Криси. Слухали його гру коли маестро приїжджав до Львова. Його талант нас вразив і дав зрозуміти, що для досягнення таких висот, крім Божого дару потрібно мати ще й надзвичайну працездатність. Сьогодні займаємося грою по 3-4 години, то відчуваємо, що завтра може не вистачити і 5-7. Хоча буває й так, що кілька годин розбираєш партитуру, а воно ніяк не складається, а тоді настає ніби якесь прозріння і ти можеш хвилин за 15 знайти чітке вирішення завдання…

– А чим ще, крім, звичайно, музики ви захоплюєтеся, як проводите свій вільний час, якщо він у вас є?

-Наш Рома любить техніку, розбирається в електриці, у Павла є приховані акторські таланти. А ще б ми хотіли займатися диригуванням, але не хоровим, а симфонічним.

Та це лише мрії, а зараз першочергова увага – навчанню. Хоча, як відомо, музикант вчиться все життя.

У хід нашої розмови тактовно втрутилася бібліотекар, котра, здається, досить добре знає братів Дарміців, які тут – постійні читачі. Вона розповіла, що юнаки дуже активні, але напрочуд скромні. У вільний час вони люблять читати. Дуже їм подобаються твори О. Думанської, Г. Пагутяк, а ще цікавляться спеціальною літературою, розповідями про скрипалів, композиторів, новинами культурного життя.

З реплік усіх чотирьох своїх співрозмовників я зрозуміла, що хлопці люблять і активний відпочинок, подорожі, екскурсії. Але, на жаль, це роблять не часто, адже не завжди зручно носити чи возити з собою скрипки, бо займатися їм потрібно щодня. Особливо важко, як на їхню думку, переключитися з виконання скрипкових творів на фортепіанні. Отож і репетиції потрібно поєднувати. Хлопці розповіли, що коли Ромчик добу їхав на конкурс, то навіть на другій полиці потяга пробував грати.

– А мені з глядацької зали здавалося, що скрипка в чоловічих руках – це такий собі
легенький, ніби іграшковий інструмент, – провокую співрозмовників.

-Та що ти! – Чи не в один голос заперечили брати. – Скрипка це складний інструмент. Виконання твору потрібно довести до автоматизму, тому й чоловічі руки стомлюються, а на пальцях з’являються мозолі, адже струни досить жорстко відбивають (сміються, – Т.К).

У бібліотеці є фортепіано, тож мені пощастило побувати на імпровізованому концерті, і почути віртуозну гру Володі. Зачарована, хотіла надовго залишитися там, і заслуховуватися музикою. Крім скрипки та фортепіано Володя грає на валторні, а Саша на трубі. Про свої творчі плани хлопці розповідають неохоче, можливо бояться наврочити, але відчувається, що всі вони мріють про майбутні концерти, конкурси. І про чудовий сімейний міні оркестр. А для цього у них є працездатність, щирість, доброзичливість, відкритість, бажання нести прекрасне шанувальникам класичної музики.

За матеріалами Тетяни Коняєвої із газети Високий Замок.

Автор статті: Vorobus.