Є така одна цікава та весела дитяча книжка – про Альфонса Ціттербаке, німецького хлопчика-невдаху, яку написав Герхард Хольтц-Баумерт. І є в ній оповідання в тему сьогоднішнього дня, про те, як Альфонс жартував на 1 квітня. Можливо, і декому з Вас траплялося так жартувати на день сміху?
Автор статті: Jorgen.Це було рано-вранці. Я вже одягся, коли до мене в кімнату ввійшов тато. Він завжди каже мені «до побачення», перш ніж іти на роботу.
– Альфонсе, – насупився тато, – яка дірка он у тебе в шкарпетці!
Я взагалі не терплю дірок у шкарпетках. Тому зразу ж оглянув свої шкарпетки, але не знайшов ніякої дірки.
– Вище, – казав тато уже з порога, – і трохи ліворуч. Не бачиш такої великої дірки?
Я мало в’язи собі не скрутив, але дірки так і не знайшов.
– Перше квітня! – сказав тато, зареготав і пішов собі, тільки двері хряпнули.
З самого ранку отак попався! І я розсердився – вперше, але не востаннє за цей день. От би тепер пожартувати над кимось іншим, та й собі посміятися.
Коли я йшов до школи, кілька малюків гукнули мені навздогін:
– Он у тебе випала хустинка!
Я навіть не озирнувся, а тільки покрутив вказівним пальцем коло скроні та й подумав собі: «Думаєте, знайшли дурнішого за себе? Вдруге я не дам себе обдурити!»
Згодом, уже в школі, поліз я в кишеню по хустинку, хотів витерти носа. Хустинки не було. Отже, вона справді випала, коли я йшов до школи. Це знову зіпсувало мені настрій.
Тільки-но зайшов я до класу, як Ервін похвалився мені, що сьогодні буде контрольна робота з географії, і він, Ервін, страшенно боїться.
– Сьогодні? – здивовано перепитав я. Ервін заклопотано кивнув. Сьогодні контрольна з географії, а я й не знав про це! Швидко дістав я підручник і до дзвоника встиг дізнатися про багато що на світі. Звісно ж, ніякої контрольної не було. Я запитливо подивився на Ервіна. Той вишкірився і самими губами сказав:
– Перше квітня…
Ніхто цього не почув, але я зрозумів добре. Тоді я теж спробував пожартувати. Пітові сказав, що у нього у шкарпетці дірка, але той навіть не поглянув на мене, тільки буркнув:
– Я вже це вшосте чую! Облиш!
Ервіну я сказав, що він загубив хустинку, а той негайно витяг її з кишені, підніс мені до очей і сказав:
– Ти помилився. Альфонсе. Придумати таке, як контрольна з географії, ти нізащо не зможеш. Заяложені у тебе жарти.
Я зрозумів, який це препоганий день, перше квітня. Більше я вже не намагався жартувати. А мені чого тільки не казали: двічі про порвані шкарпетки, чотири рази про загублену хустинку і раз про дірку в костюмі! Пустунів я перепиняв одразу ж.
– На мені не поїдете, – казав я. – Облиште ці заяложені жарти.
Потроху першоквітневі жарти в класі вичерпалися. До кінця уроків усе йшло добре. Я був пильний, і більше ніхто мене не піддурив.
Вдома послала мене мама в льох по петрушку та іншу зелень на суп.
– А чому це зелень у льоху? – здивувався я.
– Там вона краще зберігається. Бо проростає, коли довго лежить на світлі, Альфі.
Я взяв великий ключ і пішов до льоху. Завжди я проливаю сто потів, поки відімкну цей замок. Ніякої зелені у льоху я не знайшов, тільки розсунув купу вугілля по всій долівці, та й повернувся геть чорний від вугільної пилюки.
– Вишукав скрізь, але зелені не знайшов, – сказав я мамі.
– Не може бути цього, – цілком серйозно почала мама, але не витримала і засміялась. – Та сьогодні ж перше квітня!
Вона сіла на кухонний стільчик.
– Зелень на суп у льоху… бо проростає… – сміялася вона і втирала сльози.
Я пішов у кімнату, сів за стіл і став міркувати. Мені хотілося вигадати якийсь неймовірний першоквітневий жарт. Знадвору було чути, як усе ще сміялась мама, приказуючи:
– Зелень у льоху, зелень у льоху…
Я вирішив приголомшити батьків за вечерею.
Повернувся з роботи тато. Мама мерщій розповіла йому про мої пошуки зелені у льоху. Під час вечері я був німий. Тато дивувався.
– Що це ти. Альфонсе, повісив носа? – запитав він. – Тому, що не знайшов зелені у льоху?
Хотів я так погрозливо зиркнути на тата, але передумав і мовчки заходився знову біля своєї тарілки.
– Певно, щось сталося, – сказав тато до мами.
– Неприємності в школі? – запитав він мене. Після вечері я завжди показую татові свої зошити і щоденник.
Мою мовчанку він пояснив, мабуть, тим, що в якомусь із моїх зошитів стоїть одиниця чи двійка.
– Ну, розповідай, – підбадьорив мене тато.
Я ніби зовсім знітився і пробелькотів:
– Я… сьогодні… ти знаєш… ну… одержав догану.
Тато відкашлявся. Це погана ознака. Перша догана за весь час мого навчання в школі! Завжди з поведінки у мене було «відмінно» і лише інколи «добре».
– То, кажеш, догану. А чому? – руба поставив питання тато.
– Я… я пропустив чотири уроки і вчителя назвав твердолобим.
Мама злякано відсунулась із своїм стільцем назад. Вона спочатку не повірила моїм словам.
– Ти прогуляв і свого вчителя… – затнулася вона, – свого вчителя назвав твердолобим?
Я втупився в тарілку і кивнув. Але цього мені було замало, і я додав:
– А ще я плювався в класі і тепер мені хоч тікай із школи.
Я ще не договорив до кінця, як тато грюкнув кулаком об стіл.
– Неймовірно! Ти поводишся у школі мов дикун!
Мама зблідла. Вона лише сказала:
– Що ти тільки собі думаєш?
Я вже хотів вигукнути:
«Та сьогодні ж перше квітня!» і «Гарно ж я вас піддурив!», але не зважився. Тато й мама тим часом напосілися на мене. Тато так стис мені руку, що аж заболіло. Я не міг виправдатися – вони жне давали мені й слова промовити.
– Може, завтра ти назвеш і мене твердолобим? – гнівно запитав тато і ще дужче стис мою руку.
– Марш спати! – наказала мама (вона побоювалася, що тато ще дужче розгнівається).
Мама виштовхнула мене в спальню і зачинила за мною двері. Тепер можна б і засміятись, адже я славно пожартував! Але мені було не до сміху. Засміюсь, а тато почує і подумає: я вчителя назвав твердолобим, у класі плювався, а тепер і над ним сміюся!
Через хвилину я знову пішов до вітальні. Мені хотілося все пояснити.
– Я ж тільки…
Тато зразу ж перепинив мене:
– Не виправдовуйся, Альфонсе.
Мама теж додала:
– І взагалі, чому ти досі не роздягся? Тебе ж відправили спати!
Грюкнули двері, і мені довелося лягати спати. Потроху розлютився і я. Ну, коли так, то нічого вам не скажу!
Якийсь час я чув, як тато з мамою говорили про мене, але що саме, не дібрав. Лише почув, що мені треба дещо прикрутити гайки.
Спав я погано, а серед ночі й зовсім прокинувся. Приснилося мені, начебто я плювався в кімнаті, за що тато замкнув мене в льоху, де було повно петрушки та іншої зелені. Не спалося, і я став думати про свій першоквітневий жарт. Тоді тихо встав, узяв аркуш паперу, ручку і пішов у вбиральню. Ввімкнув світло й написав великими літерами таку цидулку:
«Зауваження, яке я нібито одержав за те, що назвав учителя твердолобим, плювався в класі і прогуляв уроки, – вигадка. Все це першоквітневий жарт.
Ваш Альфонс».Я поклав записку біля дзеркала, де вранці голиться тато, і задоволений пішов спати. Вранці я не побачив тата. Він пішов на роботу не попрощавшись, як звичайно, зі мною. Мама мовчки подала мені сніданок. Я міркував собі: чи вони образилися на мене за той першоквітневий жарт, чи вважають, що я справді одержав зауваження і своєю запискою хочу викрутитися.
Другого квітня вся наша сім’я була якась сердита. Певно, так буває завжди після справді вдалого першоквітневого жарту.
Да, сложно быть альфонсом, хоть и Циттербаке. Детям этого не понять.