Починаючи з раннього середньовіччя і до початку ХХ століття у всіх Європейських країнах домінували монархічні форми правління. В українській історії саме національна монархія була тільки до козацьких часів.
Княжа доба і «литовський» період дали нам дві монархічні династії, що уособлюються з українською політикою. Так княжий рід Рюриковичів правив у землях Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Одна з віток наших Рюриків навіть дала початок монаршій династії сучасним росіянам (правда, з ХVІІ століття у них вже були Романови).
Друге українське династичне правління починається після розпаду Галицько-Волинської держави 1349 року. Тоді західні українські землі потрапили полякам під династію П’ястів. А на більшості українських територій не знайшлося сюзерена Рюрика, здатного відновлювати державність.
Тоді з північних теренів литовських через білоруські землі до нас приходять князі Ольгерд і Кейстут – діти засновника Великого князівства Литовського Гедиміна. До другої третини ХІV століття вони вже управляли усіма українськими територіями аж до північного Причорномор’я разом із Литвою і сучасними білоруськими землями.
Цікаво те, що українські феодали переходили під владу Гедиміновичів у більшості випадків добровільно. Адже спільними зусиллями з України було вигнано залишки монголо-татар. Далі, литовці-язичники перейняли у нас християнство православного зразка, залишили місцевий адміністративний устрій і, що дуже важливо, українським феодалам надано статус рівних феодалам литовським. Велике князівство Литовське з 90% українських земель у своєму кордоні запровадило державною мовою давню українську, а за основу законодавства (Литовські статути) взяло Руську Правду Ярослава Мудрого.
Із Гедиміновичами, фактично, відбувся такий самий асиміляційний казус, як колись із Рюриками-норманами. Велике князівство Литовське набрало українського характеру і стало продовженням нашої національної державності.
Правда, син Ольгерда – князь Ягайло вирішив одружитися з польською королевою Ядвігою і за умовами Кревської унії 1385 року, ставши одночасно польським королем, збирався запровадити римо-католицизм. Проти цього виступили українські феодали на чолі із сином Кейстута Гедиміновича – князем Вітовтом. Цей Вітовт Кейстутович таки очолив князівство у 1392 році та провадив виключно проукраїнську політику аж до смерті 1430 року.
Його наступником став ще один син Ольгерда – князь Свидригайло, який так само підтримував православ’я й український інтерес.
Ситуація у бік Польщі змінилася коли у Великому князівстві литовському з 1440 року почав правити син Ягайла і Ядвіги – Казимир І. З його приходом можна говорити про початок правління вже «чужої» династії, яку в європейській історії знають, як Ягеллончики й уособлюють виключно з польським домінуванням.
Хоч не слід забувати, що ці Ягеллони сягають своїми коренями до українізованих литовських Гедиміновичів.
Автор статті: zars.
що за абсурд? з якого дива литовська династія, стала українською? тому що правила на території Київської Русі? тоді всі польскі династії, що правили в Галичині також українські, та що там польскі, сам імператор Франц Йозеф – видатний український монарх
Нелюблю історію
не люблю школоту
Stakeholder, як не прикольно, але це не абсурд. Навіть у шкільних підручниках Велике князівство Литовське називають українсько-литавською державою.
Якщо ж говорити про назву “русь”, то русами естонці називали варягів. Але ж Русь була українською державністю.
…
…Євген Коновалець був громадянином Литви.
…Засновником українського націоналізму був етнічний росіянин Дмитро Донцов.
…Засновником українського консерватизму був Вячеслав Липинський – поляк, римо-католик, офіцер російської імператорської армії.
…Гетьман Пилип Орлик мав чесько-польське походження.
…і тд. і тп. – приколи історії.
до чого тут окремі люди і їхня етнічна/расова приналежність чи походження, тимбільше громадянство? враховуючи те що перша письмова згадка про громадянина України датується 1991 роком. Йдеться про династію, яка розширила свій вплив за межами своїх територій, і це не робить її українською. Мене взагалі дивує як всюди вживається слово “Україна”, “українська” і т.д., можливо варто бути трохи об’єктивнішими? Називати Київську Русь Україною як на мене це те саме, що називати Італією Римську імперію. Не потрібно вподоблятись російським історичним байкарям, які висмосктали з пальця свою “вєлікую” історію подібними методами.
Stakeholder!досить приємно, що є здорова й аналітична реакція на зарсові думки. Ціную думку кожного, хто реагує на дописи з історії. У наш час є рідкістю, коло люди аналізують історичні процеси.
Вважаю, що історія із збереженням об’єктивності має носити й патріотичну функцію. Українці мають себе усвідомлювати частиною усього комплексу історичних подій Європи, світу. Впевнено заявляти про серйозні впливи на розвиток й історію інших народів. Тоді ми реально усвідомимо себе такими, що можуть впливати не тільки на власне майбутнє, але й на долю й розвиток далеких і ближніх народів-сусідів.