Історія українського класичного парламентаризму сягає часів ХІХ століття коли після демократичних революцій у кількох монархіях Європи було обмежено владу імператорів парламентами. (Правда перші парламенти існували ще з ХVІІ століття, наприклад в Англії).

Українські політики активізували свою діяльність як законотворці з 50-60-х років ХІХ століття, створенням спочатку Австрійського рейхсрату, а потім – Галицького та Буковинського сеймів Австро-Угорщини.

У ці часи послом (депутатом) могла стати людина, що сплачувала значний податок, сам представницький орган формувався ще й на основі квот від різних соціальних груп: землевласників, купецької та ремісничої гільдій, селянства.

Зрозуміло, що українські представники могли проходити від так званої селянської курії, бо в Галичині чи Буковині під Австрією майже не було національної буржуазії чи магнатів. Тому український інтерес традиційно для цього часу завжди був у меншості.

Парламентські реалії усе ж були позитивом для нашої історії, бо дали поштовх до формування перших політичних українських партій. Першою такою парламентською партією була створена у 1890 році Русько-українська радикальна партія. Серед її очільників були навіть Іван Франко та Михайло Грушевський.

Українцям, які перебували у меншості, дуже важко було проводити законопроекти, що могли б покращувати соціальні, культурні та економічні стандарти життя свого народу. А коли більшість (це характерно було для Галицького сейму), представлена польським національним елементом, пробувала протягувати антиукраїнські рішення українські посли активно зривали засідання.

Саме тоді й зародилася традиція парламентських обструкцій. Українські посли могли просто голосно тупати ногами, дудіти у різні дутки, легко шарпати колег-опонентів. Доходило до того, що навіть викликали медичні каретки, щоб надати допомогу окремим послам (але не через отримані можливі травми, а через сердечно-емоційні стреси, що нападали, як правило, на польських шляхтичів).

Тобто було весело. Справді, згідно парламентських основ, такі дії є абсолютно нормальними. Якщо домінуючий етнос (українці) не мали можливості провадити власну політику на своїй землі, то стріпати нервову систему паничу вважалося за благо. Це норма парламентаризму.

У сучасній Верховній Раді така поведінка депутатів має обов’язково застосовуватися. Клану донецьких потрібно не давати розслаблятися. Кожне засідання має бути для них психологічним стресом. Вони мають на тваринному рівні боятися заходити у парламент. У теперішніх умовах, коли влада підім’яла під себе суди і силовиків, емоційно-психологічна атака опозиції має стати серйозною складовою у боротьбі за відстоювання національно-державного інтересу.

Історичний досвід такої парламентської поведінки є. Світова парламентська практика теж активно застосовує метод обструкцій.

Зрештою випускання пари у парламенті дасть можливість уникнути громадянського протистояння на вулицях.

Автор статті: zars.