У ХІХ столітті майже усі слов’янські народи були підкорені іншими народами. Південні слов’яни разом із західними (чехами, словаками і частково поляками) належали Австро-Угорщині. Українці, білоруси і частково поляки (з Варшавою) були під агресією Російської імперії. (Цікавим було те, що росіяни – єдиний слов’янський народ, який не пережив підкорення й, більше того, проводив дієву політичну й духовну агресію проти інших братів-слов’ян).

Період слов’янського підкорення ХІХ століття став часом їх духовно-інтелектуального піднесення, часом активного дослідження і поширення національної ідеї, мови, історії. В умовах завоювання у слов’янських народів визрів процес «національного відродження». Носієм ідеології «відродження» стала не стільки політична еліта народів, скільки представники інтелігенції.

В авангарді слов’янського відродження та культивування ідеології національного визволення стояли представники польської, чеської та словацької національних еліт. Саме вони почали формувати ідею слов’янської єдності та боротьби за незалежність.

У період національно-інтелектуальної бортьби із загарбником з’являються так звані патріотичні пісні про визволення від гнобителів. З 1797 року у поневолених поляків величезної популярності набирає марш польського драгунського легіону Домбровського, що починається словами: «Jeszcze Polska nie zginęła». У 1834 році словак Томашек пише твір «Hej, Slováci, ešte naša Slovenská reč žije». (Цю пісню пізніше у трохи переробленому варіанті «Гей, слов’яни» (а не «словаки») використовували у всьому слов’янському світі як гімн панслов’янської єдності).

До середини ХІХ століття у всіх слов’ян були подібні патріотичні твори – символи прагнення визволитись з неволі та створити власні держави.

Українці теж використали добру патріотичну традицію, започатковану європейським слов’янським рухом. Будучи поділеними між Австрією і Росією (яка проводила дуже вже агресивну політику саме проти українців) українці з обох імперій долучились до створення патріотичної пісні – символу боротьби за незалежність.

У 1862 році один з лідерів українського національного руху Наддніпрянської України Павло Чубинський написав вірш, що починався рядками, подібними до багатьох слов’янських – «Ще не вмерла Україна…» Цей твір швидко набув поширення як в під російській Україні, так і в Галичині під Австрією.

Вірш П. Чубинського вперше надрукували у Львові в українському виданні «Мета» в 1863 році. (Росіяни україномовний друк забороняли). З текстом познайомився греко-католицький священник села Млини на Яворівщині Михайло Вербицький. (До висвячення він отримав першокласну європейську музичну освіту). У 1865 році М. Вербицький пише музику до вірша «Ще не вмерла Україна».

Вперше, як державний гімн твір П. Чубинського і М. Вербицького офіційно затвердила у 1917 році Центральна Рада.

В наш час, згідно Закону України «Про Державний Гімн України» від 6 березня 2003 року як гімн держави використовуються слова першого куплету (із однією зміною в тексті – з «Україна» на «України») та приспів з вірша П. Чубинського на музику М. Вербицького:

«Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду».

P.S. Впевнений, що варто було залишити і другий куплет тексту:

«Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,
В ріднім краю панувати не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє».

Автор статті: zars.