На півночі Південної Америки є країна Венесуела. Колись ці землі були іспанською колонією. Незалежність цій країні приніс лідер повстання за незалежність латиноамериканців Симон Болівар у 1830 році. І хоч Венесуела була незалежною, майже все ХІХ і ХХ століття ця країна відчувала на собі економічний визиск і політичний тиск США.

Штатівські монополістичні об’єднання тримали у своїх руках основні ресурси країни. Нафтова індустрія була повністю підконтрольна Exxon Mobil і Conoco Phillips – компаніям, контрольні пакети акцій яких тримали буржуа і політики США. Подібне було з енергетикою та металургією. Монополії викачували національний ресурс з країни, люди жили бідно, жирували олігархи та корумповані чиновники.

У 1992 році молодий підполковник спецназу армії Венесуели Уго Чавес разом із своїми прихильниками зробив спробу здійснити збройний переворот проти існуючого режиму. Повстанці потерпіли поразку і Чавес провів два роки у в’язниці.

На цей час цього політика вже сприймали як борця за права бідних, соціальну справедливість, непримиренного противника американського капіталу та корупції. Сам Чавес був прекрасним оратором і своїми харизматичними промовами захоплював маси (вже на посту президента він без перерви виступав більше восьми годин).

Новостворена партія Чавеса «Рух за п’яту республіку” набирала підтримки людей. У грудні 1998 року Уго Рафаель Чавес Фріас виграв президентські вибори.

Офіційно вступивши напост президента у 1999 році Уго Чавес почав жорстку боротьбу із корупцією. Заміна прокурорської та судової віток влади новими людьми привела до майже повного викорінення злодійства та хабарництва влади у країні.

Уряд Чавеса за підтримки парламента націоналізував усі стратегічні галузі країни. Нафтова промисловість була відібрана у американців. Кошти від прибутків підконтрольних уряду Чавеса підприємств пішли у соціальну сферу. У країні в короткий термін зросли врази зарплати, безплатною стали медицина і освіта (у тому числі й вища), для бідних людей відкривалися спеціальні магазини із продажу продуктів найнеобхідніших споживання.

Було чітко регламентовано тривалість робочого тижня – це 40 годин, селянам безплатно надавались земельні ділянки, аборигени-індіанці урівнялись у правах з іншими громадянами Венесуели.

За неповну двохсотлітню історію країни, народ реально почав впливати на політичні рішення, унезалежнення економіки дало поштовх до покращення добробуту людей та формування соціальних програм для малозабезпечених. Усе це відбувалося на тлі вдосконалення демократичних свобод та зростання підтримки президентської партії.