Коли свого часу їздили з одним паном на гриби, він запитав Воробуса наступне, цитую: «Ігоре, а які в тебе захоплення та як ти навчився збирати гриби?».
Автор блогу відповів з посмішкою наступним чином: у кожну пору року Воробус робить щось нове.
Взимку – часто їжджу на лижі, восени – ходжу на гриби, весною та, особливо влітку, стараюся їздити в туристичні поїздки. Не сидіти ж зараз вдома, коли так гарно на вулиці.
І ось, сезон нових подорожей для Воробуса було розпочато саме на травневі свята.
Така вже у нас традиція.
Довго думали з колегами куди ж то поїхати.
Варіантів було багато: Чорногірський хребет, Аршиця, Пікуй тощо.
Але, в останній момент ці варіанти по різних причинах відпали і ми поїхали в Сколе, де в кілометрах восьми від залізничної станції знаходиться – гора Парашка.
Бував на цій вершині разів зо ти точно, але кожного разу відкриваю для себе щось нове. Плюс цікаво було просто побути в компанії людей яких я знаю. Більшість із них на цю гору ще не ходила.
Тому, ми договорилися, взяли бус (довіз нас до Сколе) і компанією у складі 8-ми чоловік з рюкзаками пішли підкоряти вершини. Саме в горах ми і мали переночувати.
Традиційно, перший підйом всім дався дуже важко.
Причини? Після зими люд ще не набрав форму, важкі рюкзаки, крутий підйом, плюс досить таки жарка погода. Воробус по ходу маршруту тричі переодягався. Десь так і думав що буде різна погода.
Якась година часу і ми натрапляємо в лісі на джерело. Його можна знайти побачивши надпис на дереві «вода». Поповнення запасів, коротенький відпочинок, по канапочці і ми йдемо далі.
Ще мить і над нашою групою почали нависати чорні хмари. Були навіть слова: «Зараз буде дощ, дощ, дощ». 😀 Але, за погане думати не треба, треба йти з настроєм що і робив Воробус.
На одній із ділянок маршруту треба йти лісом догори. Ось тут і почалися веселощі.
По-перше, почав падати дощ. Хто мав дощовики одразу ж вдягнувся і виглядав дуже весело, а хто як Воробус на дощ не зважав і почав співати з паном Романом.
Ніби розуміючи що дощ тут недоречний, природа його зупинила якраз тоді коли ми вилізли на сам хребет.
Перші відчуття тут – це неймовірне чисте повітря яким так і хотілося дихати на повні груди, краса навкруги та вирубка лісів. За неї також буде згадка окремим постом.
Хмари залишилися позаду, а ми вирішили попоїсти, адже йти до вершини ще треба було як мінімум 2 години. Найцікавіше лише розпочиналося…..
Далі буде…
Автор статті: Vorobus.
Написати коментар