Продовжую розповідати про похід Воробус і компанії на гору Яйко-Ілемське.

Після того, як ми дійшли до поляни Мшана, група зробила 10-ти хвилинний привал.

Чим цікава поляна, так це тим, що звідти можна зайти у різні місця.

Це свого роду перехрестя доріг. Біля вказівника ми зустріли старшу панянку, яка відпочивала від подорожі. Згодом ми її бачили ще не раз (невже це місцева русалка?)

Воробус перекинувся з нею кількома словами. Були вони також на горі Яйко-Ілемське, але вже потрохи поверталися додому з тривалими привалами.

Ми ж попили води і вирушили далі до вершини. Від поляни Мшана і до вершини йти було ще приблизно півтори години. Набір висоти досить таки пристойний.

Тому не був дивним той факт, що багато хто із учасників нашої групи часто робив зупинки.

Сподобалися мені слова пана Юрія, далі цитую: «Я йду і відчуваю себе у фільмі Хобіт». 😀

На цьому проміжку ділянки людей ми зустрічали вже досить таки рідко і єдине чого ми чекали, так це джерела, яке розташоване на виході із лісу.

Там ще пластмасове горнятко стоїть біля нього. Таки дійшли, попили водички, поповнили запаси і вирушили далі, у слід до мети.

Йти вже було значно легше, адже це вже була рівнина, ми бачили вершину і не було набридливих комарів, які набридали в лісі.

Від рівнинної поляни до вершини гори було вже рукою подати. Тут знову все наче у фільмі «Хобіт». Маленькі дерева, кущики… а потім каміння.

Колеги із групи задавали питання наступного плану – а звідки стільки каміння на горі, хто їх сюди приніс?

Воробус відповів лаконічно – «тюфіки». 😀

Мабуть найважче таки було йти по каміннях.

Так, дихати тут є чим, перед вами вимальовуються неймовірні краєвиди, але треба бути обережним щоб десь не зачепитися і не впасти на камінь або ж зірватися.

Якихось 4,5 години минуло і ми на вершині гори Яйко-Ілемське.

Перше що захотілося зробити тут, так це крикнути на весь голос, саме так і зробив ваш покірний автор. Красота з висоти 1680 метрів просто таки неймовірна.

По традиції вся група опісля підняття на вершину заспівала гімн України, крикнули гасло «Слава Україні». Десь у мене ще було відео цього епізоду.

Коли доберуся до нього, обов’язково ним поділюся.

А далі народ робив вже хто що хотів: хто їв, хто пив 50 грам, хто робив фото напам’ять, а хто, як ваш автор, просто сів собі посеред гори і милувався красою наших Карпат.

Час невблаганно минав, тому треба було спускатися до низу.

Назад ми йшли значно менше часу, але, тим не менше, втома відчувалася.

З групою договорилися, що обов’язково сюди ще повернемося щоб вже підкорити нову вершину під назвою – Горган-Ілемський.

Автор статті: Vorobus.