Не думав що після літака, який впав на хребті Аршиця у мене виникне бажання ще щось шукати. Чи то я старію, чи просто стає не цікаво, але факт залишається фактом.

Проте, розумію, що ніколи в цьому житті не треба казати ніколи. Якої б це сфери життя не стосувалося: кохання, побуту, подорожей і так далі.

Вкотре в цьому переконався минулої неділі, коли з друзями сіли в автомобіль й попрямували у напрямку гори Пікуй. Не дуже горів бажанням кудись лізти, але якщо мій приятель так хотів, то вже б погодився йому скласти компанію.

Доїхали до села Біласовиця, саме звідти треба йти на Пікуй, й зрозуміли, що походу в гори не буде. На вулиці падав рясний дощ й було прийнято рішення зробити екскурсії іншими цікавими місцями.

Палац графів Шенборнів – це добре, але ж приятель Володимир зацікавив іншим. Виявляється неподалік села Карпати є інше село Обава і саме біля нього знаходиться однойменний камінь.

Загуглив і зрозумів, що це мене зацікавило. По дорозі на Мукачево ми знайшли бажане село й почали шукати даний камінь. Найцікавіше, що коли ми зупиняли місцевих і питали де він знаходиться, то всі лякалися. «Далеко, йой хлопци, та куди оце ідете».

Воробус такий по житті, що йому без різниці які пригоди чекають. Навпаки, хто мене знає, той розуміє, що пригоди – це моя стихія.

Залишили ми місцевих людей у спокої й поїхали далі – дорогою до місця, де має розпочинатися дорога на Обавський камінь.

З кожним метром дорога ставала гіршою та й гіршою. Інколи у голові була думка, що треба вертатися назад, але бажання перемагало боязнь зламати транспортний засіб.

Найцікавіше стало біля однієї з останніх хат села. Доїхали ми до неї, припаркували авто й пішли питатися місцевої панянки про дорогу на камінь Воробуса.

А далі уявіть картину. Виходить жіночка років так 45-50-ти, п’яна з цигаркою й починає нам толкувати, що на камінь йти не варто, що там ніхто не ходить вже два роки, що ми «єбанутиє».

Натомість жіночка активно запрошувала нас на чай, каву. А може з нею потанцювати?

Врешті-решт, ми таки дали задню й вернулися на головну дорогу. Чому? Врахували всі «за» і «проти» походу до каменя. Найбільша боязнь була за погоду. Ми були непідготовлені до проливного дощу й могли тупо застрягти десь посередині лісу.

Тому, було вирішено вже у найближчий час зібрати експедицію й з наметами таки піти й знайти Обавський камінь.

Цього літа я його знайду в обов’язковому порядку.

Автор статті: Vorobus.