Вітер посилювався, снігу побільшало.

На цьому етапі члени нашої команди почали розділятися. Реально йти ставало все важче й важче. Не так через сніг, як через шквальний вітер. Було не до жартів.

Та й ожеледиця заважала. На схилі було слизько й часто доводилося триматися за жереп, який виступав з-під снігу. А це була лише третина дороги.

Найцікавіше розпочалося при підході до малої Говерли. Тут снігу стало значно менше, але вітер був настільки сильним, що я з колегами спілкувався за допомогою жестів.

Саме на цій ділянці дороги я згадав про окуляри. Як же вони мені стали в пригоді. Пригадую один із членів нашої команди сміявся з мене для чого ж вони мені. Таки знадобилися.

Витягую із кишені снікерс аби зарядитися енергією, а він замерз. Отакої. Що робити? Хочу попити – рідина теж замерзла.

Двоє дівчат, які йшли позаду мене вирішили не йти далі. Думав що робити, але таки йду далі. Вітер не стихав, плюс ожеледиця на схилі була настільки серйозною, що в будь-яку хвилину можна було злетіти донизу.

Роблю паузу, переводжу подих і прямую далі. Краса неймовірна. Душа радіє від того, що хмар фактично нема й можна отримати насолоду від краєвидів. Як же там гарно, а люди на фоні цього всього здаються мурахами.

Останні метри дистанції були для мене дуже важкими. Але, таки зібрався з силами і виперся на гору, висота якої 2061 метри.

Більшість членів нашої команди вже була на верху тривалий час й навіть встигла наробити спільні світлини.

Пробую і я зробити фото на пам’ять, але заважає вітер і морозець. За мить стаємо у коло й починаємо виконувати гімн України. Свято Соборності вдається.

Не радує лише те, що за мить нас підганяють до спуску. Піднімалися фактично три години, а вже треба спускатися.

Здоровий глузд перемагає й розумію, що залишатися на вершині не треба, адже незабаром ніч і треба успішно повернутися до автобуса.

Спуск вниз був ще важчим ніж підйом. А все через ожеледицю.

Тут взнаки далася відсутність трекінкових палок у вашого автора. Я впав, мабуть, разів зо десять. Але, на те вони і є гори та зимові походи аби були пригоди. Без них ніяк.

Як і під час підйому, так і на спуску я фактично замикав колону. З посмішкою зараз згадую той момент, коли я спускався з дівчатами у лісі. Ожеледиця, гарні дівчата, ніч, романтика як не крути.

Якщо бути відвертим, то в кінці дня я серйозно втомився. Коли дійшов до автобуса, то хотілося одного – сісти в тепло, переодягнутися й випити гарячого чаю.

Втома… приємна втома. Але, і це ще було не все.

Далі буде…

Автор статті: Vorobus.