Олексій СОЛДАТЕНКО: «Історія «Фенікса» почалася з мрії». Частина перша

Частина перша

Як ми вже писали, минулого тижня у Слобожанському відбувся розіграш Кубку України у віковій категорії U-14.

Володарем цього трофею став харківський «Фенікс». І сьогодні ми вирішили поговорити про феномен цієї команди, адже вона здебільшого складається з гравців, у яких свого часу не повірили інші тренери, або ж які спостерігали за грою своєї команди здебільшого з лави запасних. І з таких гравців керівництву та тренерському штабу «Фенікса» вдалося створити колектив, який став володарем Кубку України.

Про це, а також про історію команди кореспондент «5х5» поспілкувався з директором Центру соціальних молодіжних інновацій «Фенікс» Олексієм Солдатенком, який фактично стояв у витоків виникнення футзального клубу «Фенікс» (Харків).

– Пане Олексію, перш за все, дозвольте привітати Вас та Вашу команду з завоюванням Кубку України (U-14).
– Дякую.

– Відомо, що Ваша команда створена з гравців, які сиділи на лавці запасних у своїх командах, і тренери в них не особливо вірили. А з чого все почалося?
– Все починалося чотири роки тому з групи дітей, які вважалися у своїх спортивних школах неперспективними. Дітей, які мріяли про футбол, але не могли реалізувати себе через низку об’єктивних та суб’єктивних причин. Не найшвидші. Не найспритніші. Не найвитриваліші. Результатів не давали, медалей не завойовували. Їм залишалося тільки спостерігати за тими, хто грав і вигравав. Банальна в цілому ситуація, яку можна спостерігати у будь-якому виді спорту. І тоді, як правило, батьки або переводять дитину до іншої футбольної школи, або говорять: «Футбол – це не твоє. Давай спробуємо плавання. Або боротьбу». Але що робити, якщо дитина захоплена саме футболом?

І тоді ми, група батьків, зважилися на експеримент. Нам хотілося довести своїм дітям, що всього у житті можна домогтися, якщо багато працюєш і віриш в себе. Для нас це було навіть не питання футболу. Ми розуміли: яку б справу дитина в житті для себе не обрала, бути успішною їй допоможуть працездатність, працьовитість, командність, відповідальність за себе і за товариша. Я пам’ятаю цей день, як сьогодні. Ми стояли на занедбаному шкільному стадіоні. Без м’ячів, форми, інвентарю, грошей. Журналісти, вчителі, лікарі – ми не мали жодного досвіду створення клубу. Хіба дехто з нас сам грав в футбол по вихідних. Ми стояли і планували. Мріяли. Отже, з мрії все і почалося.Перші тренування проводили самі. Але розуміли – бракує належної фаховості. А оскільки завдання було нестандартним, то й тренери потрібні з нестандартним підходом, готовністю адаптуватися, шукати інноваційні рішення. Так до нас прийшли Сергій Гриценко та Юрій Ващенко – люди з футбольним досвідом, але які жодного дня не працювали тренерами. Погодилися вони не одразу, аж надто нездійсненним виглядало завдання. Але побачили хлопчиків, відчули їх настрій. І почали працювати, А вже через півтора роки стали сертифікованими тренерами, отримали тренерські ліцензії категорії «С».

– Чи ставили Ви тоді перед своїми тренерами та гравцями завдання обов’язково завоювати один з вагомих трофеїв в українському дитячо-юнацькому футзалі?
– Ні, звичайно. Ми програвали всім з великим рахунком. На першому ж власному турнірі фінішували останніми. Посівши в першому ж сезоні чемпіонату міста з футзалу 19-е місце, ми поставили завдання в наступному турнірі зайняти 15-е. Хлопчики не вірили у свої сили, іноді доходило до відчаю. А у тренерів було єдине завдання – добитися перемоги тільки з цими дітьми. Без підсилень ззовні. І це спонукало тренерів шукати, вчитися, бути коучерами, психологами. Так вони фахово зростали разом з командою.

Ми більше зосереджувалися на якості процесу, а не на результаті. Потім з’явився партнер – одна з найбільших IT-компаній «Plarium Ukraine», якій сподобалася наша філософія – «Героєм може стати кожен». Їм теж стало цікаво – чого можуть домогтися діти, яких «відсіває» спорт, якщо створити належні умови для їх реалізації. Почалася кропітка робота з п’ятьма тренерами – з футболу, легкої атлетики та фітнесу. Будували команду не тільки на футбольному полі, а й на тім-білдінг тренінгах з психологом. Нам хотілося створити модель професійного дитячого клубу. Де б центром були діти, а не спорт, як би парадоксально це не виглядало. І в якому діти відчували б себе героями. Так з’явилося ім’я «Фенікс» і амбітний девіз. А перші перемоги прийшли пізніше і стали логічним результатом щоденної праці.

Далі буде...



Також раджу прочитати:

Написати коментар

Ваш email не публікуватиметься.


*