Володимир КРУПЧУК: «Мене не полишала думка зробити журнал про український футзал»

Володимир Крупчук

Серед тих, хто робив славу українському футзалу, неможливо не згадати і про представників преси. Зокрема, варто згадати нині покійного Юрія Бобруєнка, а також Дмитра Копія, Анатолія Подвойського, Сергія Чайку та Сергія Новікова, про якого ми вже писали. Але неможливо не згадати про одного журналіста, який був головним редактором першого тематичного журналу, присвяченого українському та світовому футзалу «Футбол 5х5» (або просто «5х5», як його називали у футзальних колах).

Мова йде про Володимира Крупчука. До нього ніхто не ризикнув випустити суто футзальний журнал, і Володимир був першим, хто це зробив. Тому, кореспондент футзального порталу «5х5» (який, до речі, юридично не має жодного відношення до свого журнального тезки) поспілкувався з Володимиром Крупчуком, аби пригадати, як створювався перший в Україні футзальний журнал.

– Володимире, як у твоє життя прийшов футзал?

– У юності я дуже захопився спортом. Я обожнював читати спортивні газети та журнали, ходив на всі можливі спортивні події у Львові. Звичайно, все почалось із «Карпат», а далі я почав дізнаватись, що у Львові грають ще й у баскетбол («Львівська Політехніка»), гандбол («Галичанка») та футзал («Енергія»). Інформації про ці ігри було небагато, але коли ти вже потрапив у цю хвилю, то ти вже знав, хто, де і коли грає. І я старався відвідувати всі поєдинки львівських команд.

– Чим футзал тебе захопив, що ти згодом вирішив почати писати саме про цей вид спорту?

– Футзал приваблював мене своєю простотою і відкритістю. Якщо гравці «Карпат» – це зірки, які недосяжні пересічному юнакові, то футзал здавався ближчим. Ти сидиш у першому ряду і буквально за два метри від тебе проноситься гравець «Енергії». А ще у футзалі набагато легше сформувати свою команду, адже потрібно лише 5 гравців, ну і ще декілька на заміну.

– Розкажи, будь ласка, історію створення журналу «5х5». Що тебе спонукало видавати його?

– Я обожнював журнал «Футбол». Тоді для мене це була ікона стилю. Завжди з нетерпінням читав редакційні статті Артема Франкова. Так, бувало, що я у них половини не розумів (сміється). Мені подобалась подача матеріалу. Я завжди був перфекціоністом. Любив, аби все було чітко, цифри, статистику. Саме таким був журнал «Футбол». Там завжди можна було ознайомитись із складами команд, прочитати про історію українських клубів у єврокубках. А ще з того часу я завжди хотів видавати щось подібне. А коли почав цікавитись футзалом, то думка зробити такий журнал про український футзал мене не полишала.

– Як відомо, у Росії ще з кінця 90-х років минулого століття почав виходити журнал «5х5». Чи вивчав ти досвід російських футзальних журналістів у контексті висвітлення матчів та підходу до інформаційної складової?

– Ні, ніколи не тримав цей журнал у руках. Як я вже й казав, іконою для мене був журнал «Футбол». Глянцева обкладинка і газетний папір у середині, обов’язково редакційний матеріал на першій сторінці, обов’язково огляд туру зі складами всіх команд. Дуже хотілось завжди робити рубрику «Зірка».

– На той момент майже вся інформація про український футзал була на сайті Sport.ua. Чи можна вважати, що журнал «5х5» мав стати повноцінним конкурентом цього порталу?

– Не вважав ніколи Sport.ua конкурентом. Це як вважати конкурентом спортивні новини на Першому національному. Це дві різні специфіки. У Sport.ua були онлайн-матчі, були цікаві інтерв’ю, але це все в інтернеті. Журнал – це ж те, що ти можеш потримати у руках, відчути запах свіжого випуску. Прочитавши, відірвати останню сторінку і повісити на стіні постер.

– Журнал «5х5» видавався у Львові, де тоді було аж чотири команди Вищої ліги: «Енергія», «ТВД», «Тайм» та «Кардинал». Чи можна сказати, що тоді Львів реально боровся з Харковом за звання Мекки українського футзалу?

– Реально боровся? Львів був футзальною Меккою. Львів шалено увірвався в український футзал і довгий час втримував перші позиції по інтересу людей до цього виду спорту. Після того, як «Енергія» зіграла свій перший сезон у Вищій лізі, і на наступний рік до неї приєднались «ТВД» та «Тайм», Львів став містом номер один українського футзалу.

– Також слід відзначити, що у журналі «5х5» було багато матеріалів про львівські футзальні турніри (принаймні, результати матчів були – так точно). Акцент робився тільки на Львів, чи все-таки планувалося висвітлення футзальних турнірів у інших регіонах України?

– Однозначно, я хотів охопити всю Україну і не тільки. В журналі подавались результати й іноземних чемпіонатів. Але виходили з того, до чого був доступ. Оскільки я перебував у Львові, і переглядав в основному львівські ігри, то й написати можна було більше про Львів.

– Наразі Асоціація футзалу Львівщини зробила ставку на об’єднання всіх футзальних Асоціацій Львова та області в одну структуру. А як футзальні органи працювали тоді, під час діяльності журналу «5х5»?

– Тоді не було ще комерційних турнірів. Був один чемпіонат області, був турнір об’єднання «Колос», та й все. Слід відмітити, що чемпіонат області був дуже сильного рівня. І організація також була непогана.

– Раз ми вже заговорили про представництво Львова у Вищій лізі чемпіонату України в ті роки, то давай згадаємо всі ті протистояння, яких було так багато у місті Лева.

– Це були просто запаморочливі матчі. Оскільки у Львові було чотири команди, ми кожного туру могли бачити три, а то й цілих чотири матчі. Коли «Енергія», «ТВД» і «Тайм» одночасно приймали домашні матчі – це було дуже круто. Ти міг з 12 до 18 сидіти у спорткомплексі і насолоджуватись грою. А «Кардинал» грав у іншому залі, у СКА. Бувало, що тільки завершувався матч і треба було швидко їхати на СКА, щоб подивитись ще «Кардинал».

Щодо дербі, то це були ті матчі, які дуже очікував, хоча мені було дуже важко, адже якщо приїжджав суперник з іншого міста, то було зрозуміло, за кого уболівати. А у львівських дербі було важко обрати фаворита. Виключенням був «Кардинал». Я був завжди за «Кардинал», і досі, в першу чергу, вболіваю за цей клуб, незважаючи на переїзд до Рівного. А після нього вболіваю за «Енергію» та «Ураган».

Я відійшов трохи від запитання. Ці всі дербі можна поділити на декілька періодів. Адже у всіх цих команд були різні часи. Був час, коли «Енергія» була найбільшою силою львівського футзалу, а «ТВД» та «Тайм» завжди давали їм бій. «Кардинал» ж був таким собі Давидом, який бореться із Голіафом. Були зовсім інші часи, коли вже «Тайм» став командою номер один не тільки у Львові, але й у всій Україні. Але все-таки я любив ті старі домашні дербі «ТВД» – «Тайм», коли майже усі свої львів’яни, ти знаєш всіх в лице і навіть, коли вночі прокинешся, назвеш всіх гравців по номерах. Ті спонтанні розіграші штрафних старим «Таймом». Ті розбіги під час штрафних Легчанова, коли приходилось відкривати двері у роздягальню, бо майданчика йому було мало (сміється). Ті феноменальні удари Маковського, ті комбінації Цибика, Баландюха, Яцишина, які ще потім провертав у голові, бо з першого разу не було зрозуміло, хто куди побіг. Ті голи Ткачука на останніх секундах. Все це – львівські дербі, які викликають приємну ностальгію.

– Чи не виникало претензій з боку інших команд, що журнал «5х5» більш активно висвітлював гру львівських клубів, ніж решту представників «вишки»?

– «Футбол 5х5» – так правильно називався журнал. Це був приватний журнал, він не виходив від Федерації чи Асоціації. Тому, які могли бути претензії? Ми старались висвітлювати все порівну, але, звісно, більше писали про Львів, так як у Львові він більше розповсюджувався.

– Що стало причиною закриття проєкту під назвою «Журнал «5х5»?

– Журнал «Футбол 5х5» довгий час існував завдяки фінансуванню однієї людини – це президента «Кардиналу» Володимира Валявки. За що йому величезне спасибі. Я був постійно у пошуках різних варіантів окупності журналу. У нас була реклама, яку оплачував президент ще одного львівського клубу «Лемберг» Сергій Чепишко. Був в планах також продаж сторінок під огляд різних обласних чемпіонатів. Одна сторінка – один чемпіонат, огляди, результати, статистика. Цю ідею підтримали кілька областей. Зокрема, писали про Львівську та Херсонську області. Якби цією ідеєю зацікавилось більше регіонів, можливо «Футбол 5х5» існував би й надалі. А так, із моїм переїздом у Київ і роботою у Екстра-лізі, можливості розвивати журнал не було. А щоб розподілити ролі в журналі і набрати ще декілька людей не було фінансової можливості.

– Згодом ти переїхав у Київ. Чи не хотів ти відродити свій проєкт, але вже у столиці України?

– Для цього треба було знову шукати спонсора, працівників, адже в журналі повинен бути верстальник, літредактор, редактор, декілька авторів. Це все затрати фінансові і часові. А робота в Екстр-лізі це не дуже дозволяла. Адже там були свої проєкти. Зокрема, передача «Екстра-футзал», яку ми випускали і яку транслювали на телеканалах.

– Київ – футзальне місто, зі славетними традиціями. Але довгий час, після того, як зник «Інтеркас», у столиці не було команди рівня Вищої ліги. Як ти вважаєш, чому так було?

– Тому що Асоціація мала заохотити команди брати участь у чемпіонаті країни. Це мало бути престижно. А цього розуміння у клубів не було. І не тільки в Києві, а й у інших областях. У той час, та й зараз у Києві, Львові, на той час у Донецьку, були дуже сильні міські чемпіонати. Чемпіонат країни – це роз’їзди, це щоденні тренування, це витрати на готелі, витрати на транспорт, це витрати на зарплату гравців. Адже гру в чемпіонаті України не так легко поєднати з іншою роботою. Якщо у тебе гра посеред тижня, а ти маєш графік «понеділок – п’ятниця». Зовсім інше – це чемпіонати областей. Матчі на вихідних, нікуди не потрібно виїжджати. Зіграли, відсвяткували, розійшлись. Це підходило всім. І гравцям, які грали у різних турнірах і за вихідні могли зіграти за 5, а то й більше команд, і власникам клубів, які мали сильні команди і показували крутий футзал, із набагато меншими фінансовими вливаннями.

– Якщо не згадувати професіональний футзал, а лише аматорський, то порівняй, будь ласка, його рівень у Києві та Львові.

– Однозначно, ці дві області були одними із найсильніших в Україні. Якщо пригадати ті роки, коли я грав у чемпіонаті Львівської області із своєю командою «Нові Імена», то рівень був дуже високим. З часом у Львові зменшувалась кількість команд і колишні футзалісти «Тайму» та «ТВД» переходили грати за команди на чемпіонат області. Вони всі дуже підсилювали турнір. До них тягнулась і молодь, адже завжди було достойно протистояти гравцям, на ігри яких вони ходили у чемпіонаті України. У столиці була схожа ситуація. Деякі екс-професіонали наприкінці кар’єри починали грати у чемпіонаті Києва, ну, і в столиці, звісно, живе набагато більше людей, і, відповідно, чемпіонат міста не міг бути слабким.

– Які, на твою думку, найсильніші футзальні міста в Україні?

– Про це я згадував у попередніх питаннях. Однозначно Львів, Київ, колись чемпіонат Донецька був дуже сильним. Дуже масово розвинений футзал у Харкові. А ще Запоріжжя, Дніпро, Одеса. У цих містах також завжди було багато сильних гравців, відповідно, і чемпіонати міст тут хорошого рівня.

– Давай поговоримо про твою команду «Нові імена». Як вона була створена?

– О, це класна історія. Я на той момент працював у газеті «Спортивка», і тісно пов’язував своє життя з журналістикою та футзалом. Ми щотижня збирались пограти, часто проводились різноманітні турніри серед журналістів. Завжди хотілось чогось більшого. Тоді шеф-редактор газети, Роман Цюняк, який був прес-аташе клубу «ТВД», разом із екс-гравцями клубу вирішили створити команду і заявити на бізнес-лігу. Так я дебютував у обласному футзалі. Команда проіснувала всього лиш рік, але я хотів продовження. Я вів переговори з гравцями, паралельно домовлявся із Федерацією про дещо бюджетніші умови участі в обмін на звіти і статистику турніру у газеті, і так з’явилась команда. А ще цікавіша історія, як виникла така назва. У нас у команді не було гравців, які колись виступали серед професіоналів. Основу команди складали журналісти. Звичайні хлопці, які хотіли боротись і довести, що у футзалі можна грати проти будь-кого. Отже, це був жовтень, перша офіційна гра, старт сезону. Я зі своїм другом, співзасновником команди Мирославом Новосадом йдемо на перший матч, а назви в команди немає. Грали ми у найкращому залі Львова, ПС «Галичина». А там було табло, диктор – все, як у чемпіонаті України. А суперником у першому матчі була команда «Кардинал-2», у якої більшість гравців колись грала в професіональний футзал на чолі з Валявкою. Отже йдемо, і думаємо, як ж назвати команду. Перший варіант був «Штурм». А потім собі уявляємо ситуацію «Штурм» програє 1:10. Якось не відповідає назві команди. І тоді в мене виникла ідея назвати її «Нові Імена». Ми ж і справді нові імена, нас ніхто не знає.

– Які найвищі досягнення «Нових імен» за всю їх історію?

– Знаєш, от це той випадок, коли я можу із упевненістю сказати, що наше найвище досягнення – це команда. Ми ніколи не запрошували зірок, у нас ніколи не грали за гонорар. Кістяк команди ми утворили на другий-третій сезон. Він залишається і далі. Тобто, є група людей, які грають у «Нових Іменах» вже 8-10 років. Ми давно вже не лише команда, але й колеги, друзі, куми. У деякі періоди за нашу команду грали люди, які виступали й у Вищій лізі. Зокрема Сергій Вацяк, чемпіон України у складі «Енергії». Максим Зарубко, який був найкращим бомбардиром команди, зараз грає у Серії «С» італійського футзалу. «Нові Імена» – завжди відзначались характером і боротьбою. Ми не раз успішно грали проти команд, де виступали гравці, що досягли успіхів у футзалі. Найбільш пам’ятною була гра проти «Кардиналу-2», коли ми перемогли 9:2. А за цю команду в той час виступали брати Грицини. Зараз вони одні з найкращих футзалістів України.

– Знаю, що ти граєш у футзал і зараз, у Києві. За яку команду?

– Коли я переїхав у Київ, мені запропонували грати у команді «Парі Матч». За цю команду виступаю й досі. Ми граємо у чемпіонаті Києва.

– З тих часів, коли журнал «Футбол 5х5» перестав виходити, в українському футзалі багато що змінилось. Зокрема, суттєво зменшилась кількість команд у Вищій лізі, яка потім стала Екстра-лігою – навіть було таке, що в елітному дивізіоні грали тільки сім клубів. Як ти думаєш, які на це були ще причини, окрім фінансових?

– Як я вже пояснював вище, причина в тому, що немає зацікавленості інвесторів клубів грати на всеукраїнському рівні. Клубам вигідно виступати у місцевих чемпіонатах, це набагато менші затрати, немає проблем із організацією виїздів, а рівень в обласних чемпіонатах не набагато нижчий, ніж у Першій лізі України. Та й сама організація змагань у обласних чемпіонатах зазвичай на вищому рівні. Вже майже всюди є прямі ефіри, відеонарізки, звіти журналістів. Та й у містах зазвичай набагато кращі зали, ніж ті, в яких грають деякі команди Першої ліги. Ось цей весь комплекс проблем і не дає залучити більше команд у всеукраїнські ліги.

– Доводилось читати навіть звинувачення в бік АФУ, що до цього кількісного зменшення команд призвела діяльність Асоціації. Як ти вважаєш, наскільки така думка є обґрунтованою?

– Не думаю, що діяльність Асоціації призвела до зменшення команд. Хіба що бездіяльність. Але проблема не у самій АФУ. Насамперед, треба показати президентам клубів, які вони отримуватимуть переваги від виступів на всеукраїнській арені.

– Багато було розмов про створення юнацьких збірних. Зараз у нас вже є збірна U-18, яка готується до відбору на Євро (U-19), планується створення ще однієї юнацької збірної. Чому, на твою думку, такі кроки не робились, наприклад, років десять тому?

– Так цих збірних не було не тільки у нас, але й у решти європейських країн також. У 2019 році відбувся перший чемпіонат Європи до 19 років. Відповідно і збірних команд не було. Взагалі моя думка така, що УЄФА відверто гальмує розвиток футзалу. Їм відверто не цікавий цей вид спорту. Адже він не настільки прибутковий і ніколи не буде таким, як футбол. Якби УЄФА більше опікувався футзалом, то вже давно би створив хоча б один альтернативний єврокубок. От погляньте на інші ігрові види спорту: волейбол – три єврокубки, гандбол – три єврокубки, баскетбол – чотири єврокубки. І ніхто ж не говорить, що немає команд чи немає грошей. Я впевнений, що в Україні знайдеться мінімум три команди, які б хотіли зіграти офіційні матчі, не товариські, із командами із інших країн.

– Є така думка, що у нас були втрачені кілька поколінь, зокрема у нас мало гравців 1998-2001 років народження. Звідси у нас може виникнути проблема з найближчим резервом у збірній України. Як ти вважаєш, чи можна ще якимось чином надолужити втрачене?

– Зараз це надолужити набагато важче, ніж колись, коли футзал був менш популярним. Але нічого, у кожній країні, збірній, клубі є зміна поколінь. Так, в українського футзалу зараз непростий час, але не треба покладати руки. Ми можемо виховати хороше покоління гравців 2005-2010 років народження і знову відновити свою славу у європейському і світовому футзалі.

– Як ти вважаєш, провал національної збірної на відборі до фінальної стадії чемпіонату світу наочно показав, що оновлення необхідне вже тут і зараз?

– Однозначно, збірній потрібен сплеск. Я, як уболівальник нашої збірної, хотів би, щоб був зворотній зв’язок від керівництва команди і АФУ. Щоб люди пояснювали, чому поїхали на кваліфікацію ті чи інші люди, чому не взяли цих кандидатів. Чому підготовчий процес тривав чотири дні, а не тиждень чи півтора. В чому причина таких виступів збірної. Які будуть зроблені висновки з результатів і які плани команди. Хочу, щоб пояснення і відповіді на ці всі питання були озвучені одразу після матчів команди. А у нас немає цього всього. На уболівальників ніхто не зважає.

– На жаль, не у всіх клубів FAVBET Екстра-ліги є повноцінні молодіжні команди. Який, на твою думку, має бути механізм, щоб представники FAVBET Екстра-ліги мали свої молодіжні склади, які грали би не на місцевому рівні, а на всеукраїнському?

– В ідеалі думаю, повинно бути так. У кожної команди FAVBET Екстра-ліги та Першої ліги є декілька команд різних вікових груп. Можна не свою мати, а підписати контракт із місцевою ДЮСШ, як роблять деякі клуби. Молодіжна команда повинна грати у чемпіонаті міста чи області, адже футзал у регіонах у нас дуже сильний. І також повинен відбуватись чемпіонат України серед цих команд, але у форматі 3-4 з’їздних тури на сезон. Це зменшить фінансову навантаженість на клуби.

– Кілька років тому, коли була створена Друга ліга у такому форматі, в якому вона є зараз, передбачалося, що там гратимуть молодіжні команди клубів FAVBET Екстра-ліги (вікова категорія команд – U-19). Але по факту бачимо наступну картину: лише «Ураган-2-КФВ» та «Продексім-2» грають у Першій лізі. Решта – на місцевому рівні («ІнБев-2», «ХІТ-2», «Сокіл-2» та інші). Як, на твою думку, краще зробити: залучати їх до Другої ліги чи створити сильний та цікавий молодіжний чемпіонат?

– На це я відповів у попередньому запитанні. Нехай клуби би грали у регіонах. Повірте у цих містах дуже сильно організовані чемпіонати. Користі від гри у чемпіонаті Києва для гравців «ХІТ-2» буде більше, ніж їздити по Україні. Гляньте, як зараз організована Друга ліга. Для мене ані формат, ні підбір команд не зрозумілий абсолютно. АФУ бере у Другу лігу будь-яку команду, жодного спортивного принципу, і що ми маємо? 2:11, 4:13, 7:14. Ну що це за рахунки? Кому потрібен такий футзал з побиттям однієї команди другою?

– Поговоримо про твій нинішній проект. Це інстаграм-блог SportTravelerUA. Розкажи про нього більш детально, будь ласка.

– Я дуже люблю подорожувати і не менше люблю спорт. А ще я люблю різні виклики і пробувати щось нове. Коли прийшов тренд відео на Youtube, я вирішив спробувати запустити свій проєкт. Не просто подорожувати, а подорожувати з метою. Так і виникла ідея SportTravelerUA. Зараз на каналі є декілька рубрик. SportTravelerUA, із подорожами в різні міста і інтерв’ю із нашими легіонерами. Ми їздили в Туреччину, знімали на базах «Різеспору» та «Сіваспору» Миколу Морозюка та Сергія Рибалку, були в Кракові і розмовляли із Олексієм Дитятьєвим, спілкувались в Угорщині з Юрієм Габовдою та Владиславом Кулачем. В Грузії познайомились із Дмиром Іванісенею та Олександром Азацьким. Ці всі подорожі та зйомки залишили дуже багато приємних спогадів та емоцій. Інша наша рубрика USL – інтерв’ю у студії із зірками українського спорту, саме у рамках цієї рубрики ми спілкувались із тренером збірної України Олександром Косенком та нашим «метром» Станіславом Гончаренком. Невідомий спорт – про види спорту, які не знає пересічний глядач. Для цієї рубрики ми знімали, зокрема про мотобол. Під час карантину розпочали серію прямих ефірів у нашому Інстаграм. Встигли поспілкуватись із гравцем «Столиці» Михайлом Грициною. У нас ще багато різноманітних ідей, і, думаю, після завершення карантину їх вдасться втілити. Так що, підписуйтесь на канал, у нас буде ще багато цікавого, і про футзал також.

– Останнім часом видно, що футзал і тут посідає у тебе одну з пріоритетних позицій, чи не так?

– Звісно, завжди легше говорити на ті теми, у яких ти орієнтуєшся найкраще. А оскільки я присвятив футзалу дуже багато часу, і я дуже переживаю за нашу збірну, тому як ж без нього. Тим більше, є про що знімати.

– Чи плануєш ти створювати ще якісь проєкти, які будуть пов’язані суто з футзалом?

– Поки що їх і так багато. Розвиваємо SportTravelerUA у всіх його проявах. Ведемо профілі майже у всіх соцмережах: Youtube, Instagram, Facebook та Telegram.

– І останнє питання. Створи, будь ласка, п’ять символічних п’ятірок (воротар та чотири польових гравці). Перша – символічна п’ятірка найкращих гравців за всю історію українського футзалу, друга – топ-п’ятірка найкращих футзалістів за всю історію львівського футзалу, третя – п’ять кращих гравців у історії київського футзалу, четверта – топ-5 українських легіонерів за всю історію, і заключна – п’ятірка кращих легіонерів у чемпіонаті України.

– Ого, ну тут треба думати. Так, давай український футзал. Ми поки що не мали більших досягнень, ніж «срібло» у фіналі чемпіонату Європи. Тому, Корнеєв – Корідзе, Косенко, Москвичов, Мельников. Тренер – Гончаренко. Львівський футзал, вибираю лише з гравців, уродженців Львова та області: Кардаш – Федюк, Струк, Тригубець, Кордоба. Київський футзал: Іваняк – Чепорнюк, Брунько, Шуст, Журба. Легіонери-українці: Литвиненко – Михайло Грицина, Микола Грицина, Олександр Бондар, Роман Вахула. Легіонери в Україні: Кіркіж – Сержао, Біро Жаде, Роніньо, Фумаса.



Також раджу прочитати:

Написати коментар

Ваш email не публікуватиметься.


*