Як Воробус їздив у печеру Млинки. Частина друга - Блог про Львів

Як Воробус їздив у печеру Млинки. Частина друга

Пес Бровко

Після Чортового горла Борис Гора вирішив не зупинятися, а ще більше ускладнив наш маршрут. Реально стало важко. Але, на те вони і є печери аби лазити по них і показувати свої здібності.

Особисто я в деяких моментах відчував себе хробаком. То так смішно, коли лізеш тим вузьким проходом і прокручуєш собі в голові «34 роки на носі, треба за сім’ю думати, а він заліз у печеру й не знає як вибратися».

Але, ці думки швидко викидаю з голови, адже Борис і компанія почали гукати куди я пропав. Далі знову цитата: «Де ти там, слимаку, вилазь давай, не спи…».

Після «Радіусу» і «Труни спелеолога», я і мої колеги вже звикли до навантажень. З кожним метром дистанції ставало веселіше. Не знаю чому, але наш гід завжди казав що я багато говорю. Можливо дійсно?

Ще один момент, який я не зрозумів, відстань. Чомусь мені здавалося, що за дві години (саме стільки тривала наша екскурсія), ми пройшли більше як 10 кілометрів. П. Борис заперечив, додавши, що було лише 2 кілометри, а то й менше.

Як не крути, а втома давалася взнаки. Тому, десь в один момент я вже хотів йти додому спати. Старий я вже…

Фото на пам’ять, вдягаємо куртки, які залишили при вході й повертаємося до нашої домівки. Наш приятель Мар’ян відразу ж увімкнув музичну колонку, на що гід відреагував не дуже. Порушується тиша, яка була в печерах. Це ж особливі місця.

Також читайте:   У пошуках Брюховицького форту

Прийшовши додому, ми одразу ж поринули в атмосферу свята під назвою «дачний комфорт». Справа у тому, що в кімнаті, де були нари, була пічка така ж, як у мене в селі. Дрова, тепло від них, смачна вечеря. Навіть 50 грам самогону випити захотілося, хоча Воробус зараз не надто п’ющий. Роки…

Прийшов до нас на бесіду й п. Борис, який багато розповідав про свої пригоди в молодості. Я думав, що я багато знаю в туризмі, але це далеко не так. Воробус ще молодий і зелений.

Треба вчитися, вчитися й ще раз вчитися.

Спали ми добре, єдине, що на нарах я вже відвик робити нічліг. Панським став Ігор Батькович. Спина боліла, храпи колег було чутно, але це дрібниці в порівнянні з тим, що вдалося в черговий раз втекти з міста і насолодитися чудовими просторами України.

Наступного дня мені запам’яталося знайомство з собакою на ім’я Бровко. Не легка в нього доля, але він молодець, радіє життю як і ми.

Подорожуйте, бо це круто й обов’язково завітайте в печери до Бориса Гори.

P.S. Степан – це печерний дух.

Автор статті: Vorobus.



Також раджу прочитати:

Написати коментар

Ваш email не публікуватиметься.


*