Продовжуємо…

Нікому із нас не привезли (бо не мали) пишних суконь і віночків. У білій і пишній пощастило бути лише моїй подружці, бо вона займалась бальними танцями і мала з собою для якогось конкурсу те плаття.

На першу сповідь до нас в суботу в табір прийшов священник з Брюховицької церкви. Сповідались ми в клубі. А в неділю встали в 6 ранку, нас ще трохи нагодували. Хоч тепер і кажуть, що перед причастям бажано не їсти, але я розумію адміністрацію турботу – не змішували релігію із здоров’ям. І ми пішли пішки. Йшли ми дуже довго, якимось стежками, корчами. Але , напевно,
об’єктивно то було не далеко, просто то діти.

В церкві ми всі серйозно стояли, інколи нам дозволяли сідати на сходи біля священника, це тривало, здається, вічність – напевно перша повністю відстояна мною Служба Божа (хоч моя сім”я і віруюча, але до церкви ми швидше заходили, ніж ходили – так, помолились і вийшли, а щоб щонеділі то ні).

Ми всі так серйозно до того поставились, після Причастя не матюкались, не кричали, щовечора молились. Вожаті казали, що це найкращий і найспокійніший заїзд у їхній кар’єрі, такі вже чемні ми були. Чесно кажучи, ефект чемності тримав мене ще кілька місяців. Та й чому тримав, та й тримає мене – намагаюсь заповідей не порушувати.

А після Служби Божої і Першого Причастя монахині запросили нас до себе в монастир і там взагалі був “розрив мозку” – фанта, різні імпортні печеньки, які таяли в роті і модні шоколадки. Десь їм то з-за кордону передавали (цікаво, скільки тоді народу, які обжирались тими печеньками, вирішили піти в монахи)))

І от у мене про те Перше Причастя і спогади сільнєйші і знання такі дуже глибокі, принаймні про Старий завіт і Притчі Ісуса.
А тепер до реалій. Мої діти ходили на навчання 2 роки. Щосуботи. Дітей дають після 1 класу, дехто після 2. Я хотіла, щоб двоє ходили разом, бо вони “порічки”, то Віталіна після 1 класу пішла, тобто в 2, Артем в третьому, відповідно перше Перше Причастя для Віталіни було в кінці 3 класу, для Артема вкінці 4.

Ходити вони не хотіли, вчити не хотіли, просились, щоб прогуляти. По кілька місяців могли не ходити. Та й що там вчити? Ну так, там кілька молитв, але загалом воно має бути якось само, не напряжно. Ну не запам’ятали 10 заповідей, підростуть, запам’ятають.
Мені он колись книжки висилали за, певно, половину заповідей (я, звичайно, сумніваюсь, що вони тоді читали, певно всім слали, але впевненість у собі була, що хоч щось знаю – і маю).

Чемні, отак глибоко, не були ні до, ні під час, ні після Причастя. Для них, таке враження, що всі йдуть – ну і я йду. Чергова нагода зустрітись з родичами і отримати подарунки. До речі, я була дуже проти святкування Причастя, навіть пішла із священником на цю тему говорити. Кажу, ну от не приймаю я того пафосу і все. Ну священник правильно сказав: це робиться урочисто для того, щоб запам’яталось.

Мені здається, що для того, щоб воно запам’яталось, воно має бути якось по-іншому? Як от у мене в таборі? Хочеться, щоб діти відчули це свято у себе в душі, як я колись, щоб це було для них важливо. Може то просто 3-4 клас зарано? В мене то виходить літо перед 6 класом.

Може дійсно пізніше їх до Причастя готувати? Бо торік, коли Андрій був в другому, я загітувала батьків ще не давати на навчання. З досвіду своїх дітей сказала, що це зарано. Цього року батьки вже дали, а я далі ні. Може то в інших церквах якось по-іншому?

Казали, що в церкві Андрія пів року навчання, а не два. Щось я не маю з ким порадитись. Може дорослі пригадають, як їм то вперше було – у скільки років?

Автор статті: Yuliana.