Продовжуємо серію інтерв’ю з цікавими людьми і сьогодні у нас в гостях український спортивний журналіст, історик, архівіст. Один із провідних спортивних істориків та архівістів України – Іван Яремко.

– Іване Ярославовичу, як Ви зацікавилися спортивною журналістикою?

– Цікавитися журналістикою почав ще тоді, коли вчився у школі. У ті часи не було телевізорів, тим більше комп’ютерів. Тому, я багато читав, слухав радіо. Досі пригадую один із таких ефірів 1956 року з Мельбурна, який вели спортивні журналісти. А ще я не їв пиріжки у школі, а на ці гроші купляв цікаві книги.

Я закінчив політехніку за фахом інженер-електромеханік, працював там, одного разу мене попросили написати звіт, потім ще один і пішло, поїхало. Потім я познайомився із Семеном Плоткіним – журналістом газети «Молода Галичина». Йому сподобалися мої дописи, я приносив йому свої матеріали й саме завдяки цій людині отримав перші ази журналістики, адже був самоучкою. Згодом я поборов «хворобу» невміння писати вступні фрази й поступово почав дописувати для, згадуваної вище, газети.

У 1963 році я побував на прем’єрному матчі ФК «Карпати» і після нього почав вести статистику цього клубу. Пригадую як тоді за «зелено-білих» відзначився Анатолій Крощенко, з яким я згодом познайомився особисто, брав у нього інтерв’ю. Це зараз є спеціалісти по кожному виду спорту, я ж був своєрідним універсалом. Фехтування, то фехтування, футбол, то футбол. Для мене не було різниці про який спорт писати.

– Що було далі?

– Далі я познайомився з цікавою людиною Ернестом Юстом, який був другим тренером «Карпат». Він вів командні журнали, подарував мені книгу про угорський футбол. Поступово я втягувався у журналістику, розширяв коло знайомств, але все ж віддавав перевагу шахам і футболу перед іншими видами спорту. Також варто згадати провідного журналіста, коментатора Юрія Кодіяка, завдяки якому я в 1968 році почав дописувати в нинішню газету «Високий замок».

Загалом у часи моєї молодості найбільш цікавим заняттям для хлопчиків було займатися футболом, волейболом тощо.

– А Ви займалися яким-небудь видом спорту?

– Так, я був непоганим волейболістом, виступав за збірні школярів Дрогобицької і Львівської областей. Також я грав у гандбол, але через проблеми зі зором довелося закінчити з цим ділом.

– Як Ви вважаєте чи повинен спортивний журналіст бути спортсменом?

– Не обов’язково, але спорт треба знати. Є багато журналістів, які не відчувають цієї культури. Я пригадую був колись такий коментатор, плавець Фарід Дасаєв, який виріс у Львові. Саме він розповів мені про казус на Олімпіаді-2006 року в Турині, коли один із коментаторів не правильно поставив наголос у слові «тоска» – опери, під чию музику виступала пара у фігурному катанні. Це ж італійське (!), а не російське слово.

Треба бути обізнаною, освідченою та висококультурною людиною.

– Якби Ви не потрапили у спортивну журналістику, ким би були тоді?

– Я би все рівно туди потрапив (сміється – авт.). Я багато читав і багато знав. Ми із колегами по цеху ділилися інформацією, але вони постійно дивувалися чому я знаю більше ніж вони.

У 70-х роках така людина як В’ячеслав Михайлов (був в обкомі партії) звернувся до мене із пропозицією писати про промисловість, сільське господарство, але я відмовився адже журналістської освіти не мав і любив лише спортивну тематику. Поступово я вріс у спортивну журналістику.

– Як журналісту-початківцю зробити так, щоб він був затребуваним?

– Треба постійно вчитися. Мені 78, а я досі вчуся азам журналістики. Тому, щоб бути потрібним суспільству, треба вміти писати, гарно розповідати про ту чи іншу подію. З часом, якщо будете добре справлятися, то вами зацікавляться.

– Які за версією Івана Яремка видатні спортивні особистості Львова у різні часи?

– Варто виділити наступних спортсменів:

Якщо з львів’ян, то такими були: поляк Вацлав Кухар, який граючи у футбол до 45- ти років, зумів забити 1065 голів. Тобто, всі голи, які забивала «Погонь», то все забивав він.

Владислав Понурський – перший олімпієць зі Львова, спринтер, який бігав на 100, 200 та 400 метрів.

А вже першу медаль (бронзову – авт.) для Львова у 1924 році в Парижі здобув Адам Крулікевич. Він був військовим на коні й в останній день змагань виборов медаль.

Серед українців виділю:

– футболіста Олександра Скоценя, якого в 1939 році запросило до себе в команду київське «Динамо»;

– Карло Мікльоша, який був гравцем СТ «Україна», а потім президентом «Карпат»

– Степана Попеля – шахіста, який грав на рівні з кращими шахістами Львова.

На жаль, після війни зі спортом почалися проблеми, змінився устрій, влада. Всіх, хто виїжджав за кордон Радянська влада називала ворогами.

Тим не менше, спортсмени у нас були. Серед них: Віктор Чукарін, який у 32 і 36 років став абсолютним чемпіоном олімпійських ігор у гімнастиці, здобув 11 медалей, 7 серед із них золотої комплекції. Також виділю Павла Ледньова (п’ятиборство – авт.), який здобув також 7 медалей.

– Який вид спорту найбільш притаманний Львову?

– Колись це було плавання, гімнастика. У ті часи були лідери, які тягнули за собою всіх решта.

Зараз – це шахи. Тим більше, що у цьому виді спорту є здобутки. Громадськість знає Василя Іванчука, сестер Музичук, Андрія Волокітіна та інших.

– Чого зараз бракує львівським спортсменам?

– Не просто відповісти на це запитання. Помітно, що начальники міського та обласного спорту дійсно стараються, але, на мою думку, таки бракує ще людей, ентузіастів, які дійсно люблять цю справу. До війни у Львові було 133 корти, а зараз скільки? Можливо 13 нарахується. Та ж ситуація із басейнами.

– Яка спортивна подія найбільше запам’яталася Іванові Яремку?

– Безперечно та, яка відбулася у 1984 році. Тоді у Москві проходили змагання легкоатлетів, де український спортсмен Сергій Бубка вперше подолав висоту в 6 метрів у стрибах з жердиною. Я добре з ним знайомий, маю навіть його автограф.

– Що спонукало Вас писати книги?

– Я багато знайомився з людьми, спілкувався і коли назбирувалося багацько інформації, то з’явилася ідея видавати книги. Для прикладу, такими стали: «100 персон Львівського спорту» та «100 футболістів Львова».

– Знаю що Ви давно захоплюєтеся шаржем відомих спортсменів.

– Так, почав захоплюватися шаржем у 1964 році, коли була Олімпіада у Токіо. Шаржі я знаходив у пресі, почав їх вирізати, потім перевів їх в одну систему (9 x 12) й почав збирати автографи відомих людей. На даний момент їх тисячі, а цей що ви бачите на стіні бібліотеки мені подарували на 65-й день народження. Хоча, перший шарж на мене було зроблено у далекому 1969 році в Польщі Едвардом Алашевським – місцевим художником, який малював шаржі.

– Чи цікавитеся футзалом й погодитеся відвідати один із матчів ФК «Галицька здоба»?

– Обізнаний, але не так цікавлюся як, скажімо, футболом чи шахами. Щодо відвідин футзального матчу за участю «пекарів», то за радістю прийму цю пропозицію.

– Ваші побажання всім читачам нашої спільноти та людям, які люблять спорт.

– Спорт – це частина людської культури. Ним треба цікавитися, любити, адже як приємно, коли твоя команда чи спортсмен перемагають. Проте, все повинно бути в міру.

Автор статті: Vorobus.