Мабуть, немає в українському футзалі людини, яка не знала би Василя Симонова – багаторічного президента Української дитячо-юнацької футзальної ліги, а також відомого дитячого тренера та одного з засновників першої на теренах України суто футзальної ДЮСШ «ЕХО». У цьому інтерв’ю Василь Михайлович розповів не тільки про себе і про те, як він прийшов у футзал. Він розповів і про те, як зароджувався дитячо-юнацький футзал у нашій країні.

– Василю Михайловичу, Ви є одним з найбільш відомих функціонерів українського футзалу. Як починалось Ваше знайомство з футзалом, і чим він Ваш зацікавив?
– Починаючи з 1986 року, на Харківському заводі електроапаратури, де я в той час працював розробником програм для фрезерних верстатів з ЧПУ, двічі на рік (на початку травня і жовтня) проводилися молодіжні фестивалі. Збірні команди цехів і відділів протягом трьох днів брали участь у дев’ятьох видах спорту і чотирьох культурних конкурсах на заводський базі відпочинку «ЕХО» на Сіверському Дінці. Одним з видів спорту був міні-футбол (тоді саме так називався футзал, і на пострадянському просторі він довгий час називався саме так, а дві сусідні з Україною країни і досі його так називають. – А. Т.). Можна сміливо сказати, що футзал був цвяхом усієї програми. Непримиренні суперники, динаміка, азарт на майданчику, найбільші глядацькі аудиторії на фестивалі – все це був футзал. Після цих фестивалів футзал запав мені в душу. Хоча я, по життю, був баскетболістом, правда, гравцем посереднім, але, кажуть, що перспективним арбітром. Але поступово футзал «відвоював» мене у баскетболу.

– Ви одразу обрали напрямок діяльності, пов’язаний з дитячо-юнацьким футзалом, чи прийшли до цього поступово? Крім того, відомо, що Ви є одним зі співзасновників ДЮСШ «ЕХО», яка була першою футзальною школою в Україні. Наскільки важко було тоді, у 90-ті роки ХХ століття, організувати саме футзальну школу?
– Звичайно, ні. До цього прийшли через сім років існування команди. У команди не було практично нічого: ні особливої ​​фінансової підтримки, ні спортивної бази. До 1993 року грали, в основному, заводськими працівниками. Коли почали грати в офіційних змаганнях (Перша ліга і Кубок України), почали залучати харківську молодь. Гравцям були дані обіцянки, що, якщо хто-небудь зацікавиться їх персонами, відпускаємо без проблем. Тому, щороку був великий відтік гравців. Наприкінці 1996 року ми з Юрієм Кобзарем почали замислюватися про створення якоїсь групи підготовки. На диво, швидко (буквально за один місяць), 3 лютого 1997 року за допомоги профкому заводу, управління Соцстраху і ФСТ «Україна» нам вдалося відкрити ДЮСШ «ЕХО». У школі працювало дев’ять тренерів. Відразу скажу, що без допомоги Любові Василівни Задорожної (зав. УСО ХО «ФСТ« Україна ») ми б не впоралися. Величезна їй вдячність.

– Якщо не секрет, то розкажіть, будь ласка, про свою діяльність до того, як Ви прийшли у футзал?
– Секрету вже ніякого немає, 30 років вже, начебто, пройшло. У лютому 1985 завершив 5,5 років навчання на машинобудівному факультеті ХПІ за фахом «Комплексна механізація і автоматизація машинобудування» .. Розподілили на роботу у відділ головного технолога ВО «Харківський завод електроапаратури», на якому працювали 12000 осіб. Як уже казав вище, розробляв програми для фрезерних верстатів з ЧПУ. В основному, це були деталі, від мініатюрних втулок і фланців до найбільших корпусних, для систем управління міжконтинентальними балістичними ракетами і ракетами середньої дальності СС-20. Потім у 1990 році запросили на роботу в профком заводу на посаду голови спортивно-масової комісії. У 1992 році був обраний головою КФК «ЕХО». З 1993 року наша команда «ЕХО» почала брати участь в офіційних Всеукраїнських змаганнях з футзалу. Першими турнірами для нас стали відбірковий турнір Кубка України в Славуті і перший тур чемпіонату України серед команд Першої ліги в Монастирищі. З тих пір і по теперішній час я в футзалі, можна сказати, двома ногами.

– Чи не було якихось перепон з боку футбольних шкіл та ДЮСШ, у яких акцент робився на футбол?
– Ви знаєте, особливих перепон не було. У нас із Юрієм Івановичем Кобзарем були хороші відносини з багатьма тренерами з інших ДЮСШ, які охоче давали на перегляд в команду своїх вихованців. Пізніше ці гравці 1975-1979 р. н. ставали фундаментом команди «ЕХО». Така ж історія і зі школою. Старший вік, який ми зібрали був 1981 рік народження. За ним тягнулися інші: 1982-1983 р. н.. Ці команди ми збирали по всьому Харкову. Свої вихованці почалися з 1984 р. н. До речі, з гравців, які займалися тільки в «ЕХО», до збірної команди України «доросли» всього лише, два гравці з дванадцятьох наших «збірників» – Дмитро Федорченко (1986) і Олександр Педяш (1994). Перший тренер обох гравців – Олександр Кузьменко.

– До того, як в Україні почали проводитись офіційні дитячо-юнацькі змагання з футзалу, наскільки складно було шукати суперників?
– Ми розуміли, що після створення школи потрібно, щоб, хоча б старші команди брали участь у Всеукраїнських змаганнях. Однодумців у цьому русі знайшли в особі Ігоря Чурсіна («Локомотив» Одеса) та Андрія Голякевича (МФК «Кий» Київ). Не відкладаючи в довгу скриньку, вже 16-18 травня 1997 року на манежі ХАІ провели перший експериментальний чемпіонат України серед юнаків 1981-82 р. н. Четвертою запросили команду харківського «Металіста».

Але Ви будете здивовані, ще до створення ДЮСШ «ЕХО» в Харкові проводилися дитячо-юнацькі змагання з футзалу. Харківський міський спорткомітет проводив у п’ятьох вікових категоріях щорічний турнір «Швидкий м’яч» на призи Харківської міської ради. Він проходив з середини грудня до середини січня на кращій спортивній арені Харкова – у Палаці спорту «Ювілейний». Головним натхненником цих турнірів був заступник голови спорткомітету Валерій Леонідович Грабовський. Брали участь усі футбольні ДЮСШ, які культивували футбол.

– Чи було легко знаходити однодумців?
– Кістяк у нас визначився відразу – Київ, Одеса, Харків. Поступово з’являлися нові команди. На першому офіційному чемпіонаті України в тій же віковій категорії у квітні 1998 року в Одесі було вісім команд, У січні 1999 року в Києві (1982-83 р. н.) – вже десять. Спочатку команди просто приїжджали на турнір, а вже потім, і далеко не всі, ставали нашими однодумцями.

– Перший чемпіонат з футзалу серед юнаків – яким він був?
– Стандартна формула з вісьмома командами, дві групи по чотири команди, півфінали, матч за 3-е місце і фінал. Керівництво організацією та проведенням чемпіонатів України від імені АМФУ взяли на себе Борис Ісаакович Басов і Леонід Йосипович Матьков. У фіналі одеський «Локомотив» обіграв харківське «ЕХО» з рахунком 4:3.

Далі буде…

Автор статті: Terentyev.