Вчора було дев’ять років від дня загибелі Юри Данилова. Тоді, у 2012 році, я дізнався про це вранці наступного дня від Вані Вербицького.

Співпадіння? Вчора у Палаці спорту теж був спорт (вибачте за тавтологію), як і дев’ять років тому. Тільки цього разу – не хокей, а баскетбол. І вчора теж грала збірна України. Цього разу – баскетбольна жіноча. На щастя, цього разу після матчу не було трагічних новин. Але…

Але за ці дев’ять років той біль, який був тоді, не вщух. Він став ще більшим. Тому що Даня був для мене дійсно хорошим другом, котрий у будь-який момент міг дати важливу пораду. Я вже про це неодноразово писав, і від своїх слів не відмовлюсь. І журналістом він був від Бога…

Кілька років тому відійшли у засвіти ще двоє чудових журналістів: Юра Бобруєнко (“Брат”) та Женя Белозьоров (“Джон”). На небесах зібралася хороша спортивна редакція. А Даня… Даня назавжди залишиться у моїх спогадах закоханим у спорт, у хокей, у свою роботу. Інакше він не міг. Він віддавав спортивній журналістиці всього себе. Таким і має бути справжній спортивний журналіст. І Юра Данилов був таким…

Пам’яті Юрія Данилова (09.11.2020.)
Ми знаємо, що пам’ять переможе час,
І крик душі колись буде почутий.
Та поки час перемагає нас.
Біль з року в рік стає все більш відчутним.
Ми знаємо, що пам’ять переможе час,
Так само, як і віра переможе страх.
Та якщо сумніви колись прийдуть до нас,
То ти нам вкажеш порятунку вірний шлях.
Ми знаємо, що пам’ять переможе час.
Ми це відчуємо через багато літ,
Коли ти соколом повернешся до нас
І знов продовжиш свій перерваний політ.