Мені потрібні однодумці.

Не така спільнота, де печиво безплатно роздають і квитки в “дитячу планету” (але ж там тепер “бед бой”, туди мені не квиток, а абонемент треба.

А така, де тебе і від поліції захистять, і від соцслужб.

І коньяку налиють, і таблеточку дадуть.

Я боюсь онлайну. Діти в зум не ходять, класрум видаляють, нічого не читають, хіба контрольні зі мною роблять. Ну як зі мною?

Що вони знають в тому онлайні.

Я роблю.

Я кричу.

Потім плачу.

Далі ричу.

Вибачаюсь.

Відкупляюсь.

Кричу.
Кричу.
Кричу.
Плачу.

А ще варю їсти.
Годую (це ще важче, ніж уроки, бо мої діти нічо не жруть, хіба старший).

Прибираю.

Ходжу на роботу.

Кричу.

Плачу.

Як маєте контакти, маякніть. Як нє – давайте створимо свою.

Винаймемо десь базу в Моршині, вивеземо туди дітей, книжки, зошити, двічі вакцинованих вчителів, репетиторів, аніматорів.
П. С. Якщо що, то щодо останнього речення – я серйозно!

Автор статті: Yuliana.