Так, те, що написано на футболці абсолютна правда, бо жіночий футбол справді окриляє. І я напишу чому.

Ну те, що Максові сини будуть займатися футболом було зрозуміло ще задовго до нашого знайомства.

І я така молодець, за три роки йому два сина народила, а між ними ще й донечку встигла.

Мені було дуже зручно, що коли хлопці з татом копали м’яч, Віталіна теж була з ними на полі. Тобто не бавилась окремо в пісочниці чи з дівчатками у дочки-матері. Це означало, що я можу не гуляти, бо Макс тримає трьох на обмеженій території у полі свого зору. Тим паче мені вже не до прогулянок було, бо я вже ж ото четвертою була вагітна.

Тож зрозуміло, що в 6 років мої хлопці пішли у секцію “Карпат”. Про чоловічий футбол я знала усе.

Аж тут мені повідомляє Віталіна, що теж хоче на футбол. Ну в нас правила такі, що куди хоче, туди й іде. Про жіночий футбол на той момент я не знала нічого. Хто грає, де грає, як грають. У мене не було ні знань, ні – увага – стереотипів (гендерних у тому числі). Бо усі мої стереотипи були розвіяні більше десяти років тому іншою командою з іншого виду спорту –
гандбольною “Галичанкою”.

Це команда-лідер, грали вони в залі біля нашого дому і ми ходили майже на всі ігри. Як мені подобались ті дівчата! Усі такі височенні, стрункі, красиві, хоч з поля забирай – і на подіум вези (може так і було). А яка в них була гарна, експресивна і граційна тренерка – дуже мені нагадувала Шерон Стоун – Валерія Тищенко.

Мені подобались стосунки дівчат на полі: то вони ричать одна на одну за якусь помилку, роздерти готові, то вони так щиро обійматься радіючи забитому м’ячу. Бути в одному клубі, разом грати – це ж подруги, друзі, підтримка на все життя.

Я мріяла, щоб моя дівчинка займалась командним видом спорту.

Просто статистика каже, що успішні “одиночники” не дуже успішні в особистому житті, бо крім залу і тренера нічого не бачать. А тут велика команда, ще більше коло спілкування із суперниками. А ще на всіх тренуваннях ви — друзі, подруги, які одна за всіх і всі за одну, бо ж граєте на результат. А одиночники, навіть тренуючись у одному клубі і залі – конкуренти.

Але Віталіна обирала саме одиночні види спорту – спортивна гімнастика, дзюдо, тхеквондо, санний спорт, шахи. Аж тут – ура! – футбол. Вона туди попросилась.

Перше тренування було у залі і я не бачила ані тренерів, ані дівчаток з команди. У мене в голові не було жодних гендерних думок, але коли дівчата виходили із залу, я аж підпискнула від радості: все саме так, як я і хотіла, як я і мріяла.

Усі красуні, жіночні, фігурові, переважно із косами, такими акуратними колосками. Такі дівчатка-дівчатка, яким подобається грати в м’яча.

Тобто ніяких там мужиковатих баб із нетрадиційною орієнтацією, як інколи може ляпнути якесь п’яне бидло.

Але і серед інтелігенції, знаєте, ці стереотипи живуть. Пішли ми з Віталіною в спортдиспансер на медогляд.

“О, гімнасточка прийшла!” “Ні, футболістка” — і тут лікарка так почала уважно роздивлятися Віталіну, ніби в неї, перепрошую, яйця шукала. “Таке коротке волосся” — каже вона. Я перепрошую, у Віталіни волосся до дупи, але після попереднього кабінету, де вона теж роздягалась, воно в неї під светр було заховане. Доця витягла коси і ця аж ахнула: таке довге у футболістки?

Нє, ну там реально на ту тьотку можна було в суд подати. Бо вона в десятирічній дівчинці хотіла знайти хлопчика. Бо як то дівчинка грає у футбол?

А я от так подумала, що оці дівчата, які грають у футбол чи будь-який інший командний вид спорту — це фабрика ідеальних дружин. Так, вони можуть не вміти крутити голубці (а можуть і вміти), але вона буде найкращим другом, цікавим співрозмовником, вона з тим чоловіком — і в огонь, і в воду. Таких ідеальних дружин, здається, ніколи не зраджують, бо ж мужику буде цікаво, азартно ну і трошки страшно кинути.

Тому жіночий футбол окриляє.

Автор статті: Yuliana.